Басіч Анастасія Сергіївна

учителька української мови і літератури, зарубіжної літератури Енергодарської гімназії №3

Війна. Моя історія

Те місто, де зупинявся час,

Те, без якого немає нас,

Хоч і розбіглись, але не забули…

Мій тихий двір, де верба росте,

Де зрозуміле все і просте,

Де кожен крок нагадує минуле…

Ольга Кутиніна

З дитинства я уявляла, що наш Енергодар – то великий акваріум. Стрункі білоногі тополі, рожеві свічки каштанів, пухкі волохаті ялинки та сосни, повновиді різнокольорові троянди здавалися казковими водоростями, що коливаються від найменшого подиху вітру. Прозоре повітря інколи виблискувало золотими павутинками бабиного літа чи біліло від бавовняно-ніжного пуху тополь. А влітку задушливо-солодко пахло в акваріумі липовим та акацієвим медом. Над цією буяючою красою – високе блакитне небо. Коли йшов дощ, я думала, що то бульки кисню летять, щоб ми, рибки, мали чим дихати.

Так, саме рибки. Дорослі досвідчені соми щоранку повагом пливли працювати на найбільшу в Європі атомну електростанцію. Маленьких охайних червонопірочок вели в дитячий садок модно одягнені ставридки. Швидкі верткі карасики збивалися в зграйки та линули на голос шкільного дзвоника.

Навіть коли стала дорослою і почала працювати вчителькою, продовжувала щасливо жити в своєму підводному царстві.

Але 24 лютого 2022 року змінило все. Перші вибухи бомб сповістили про те, що в наш прозорий тихий рай припливли лихі піраньї. Їхня мета – загарбати чуже. В цей день нас з роботи відпустили додому. Навіть не забирали речі, бо були впевнені, що в понеділок повернемося. Нас захистять, адже атомне серце країни б’ється саме тут. Не справдилося…

А 03 березня до нашого мирного акваріуму вдерся хижак – чорний спрут. І одразу простягнув щупальця до Запорізької атомної електростанції. Зламав двері і схопив двох охоронців. На об’єкті, який до того часу дарував лише радість тепла і світла, пролилася перша кров. Тоді скаламутилась морем солоних сліз наша вода.

Бо хіба ж можна вбивати того, хто став на захист рідної станції, на якій дідусь ще працював, згодом тато замінив його, а тепер і твоя черга прийшла?

Тоді вперше в підсвідомість вп’ялася думка, що це війна, що спрут прийшов сюди вбивати, він кровожерний і вимагатиме нових жертв. Так і сталося. Рахунок вже пішов на сотні…

У серпні брудним щупальцем спрут постукав у мої двері. Йому потрібні були вчителі, які б виховували і навчали подібних йому хижаків. Він поводився надзвичайно ввічливо, не сказав жодного грубого слова, не погрожував, а вмовляв. Але краще було б, якби розстріляв одразу.

Бо відтепер у своїй мушлі я не почувалася в безпеці. Оселився під серцем холодний страх за рідних. Від моєї незламності залишився тільки спогад. Треба було рятуватися. І негайно!

Виїжджати… Це слово гострим болем відгукнулося в душі. В рідному акваріумі панувала темрява, крізь пил і мул не видно було місяця, а ми збиралися в дорогу. Всі почуття – в одному слові, весь розпач – в одній сльозині, всі речі – в одній валізі.

Вирушили ми на світанку. Проводжав нас у далеку небезпечну подорож тато. Попри всі мої істерики, він не зміг залишити будинок, в якому прожив усе свідоме життя, де я зробила перші кроки, де живуть найкращі спогади. Сліз уже не було. Тільки погляд, нахил голови, потиск руки. Все…

Я дивилася у вікно автівки.

В акваріумі панував спрут, тягнув до нас бридкі щупальця, але нашкодити вже не міг. А біля в’їзду в місто маячили дві постаті. Щось в них здалося до щему знайомим. Та це ж наші загиблі оборонці атомної станції! Тепер вони на вічній варті рідного міста, українського народу, неньки-України. Дочекайтеся нас, хлопці! Ми обов’язково повернемося і помстимося за вас.

Як співають Інна Воронова і Тимофій Кондратенко, не забудемо і не пробачимо:

Не вірю! Не хочу! І не пробачу

За очі, що ночами плачуть!

Не вірю! Не хочу!

Так бути не може!

Зупини війну цю, Боже!

Не вірю! Не хочу!

Пробач, Україно,

За кожного Героя-сина!