Богомаз Андрій

Ліцей № 16 Мелітопольської міської ради Запорізької області

Вчителька, що надихнула на написання – Омельченко Наталя Василівна

Війна. Моя історія

Війна… Про це раніше я чув на уроках історії, про події на Донбасі з 2014 року із засобів масової інформації. 24 лютого 2022 року став одним трагічніших та жахливих днів в історії моєї рідної України. Вмикаючи телевізор або читаючи новини в Інтернеті повсюди було повідомлення: «Почалося широкомасштабне вторгнення Росії в Україну». В цей день життя людей поділилося на “до” і “після”. Почалися історії мільйонів людей, в життя яких увірвалось таке жахливе явище, як війна…

Війна. Моя історія ... Вона теж почалася 24 лютого 2022 року. Я прокинувся від гучного вибуху в 5-ій ранку. Спочатку я не зрозумів, що це таке, і ще заспаний пішов до вітальні. Мої батьки вже прокинулися, я спитав: ”Що це було?”. Вони відповіли: ”Сину, почалася війна”. Тоді я навіть не міг усвідомити що це таке й що буде далі… А далі було таке, майже на наступний день в моєму рідному Мелітополі були військові російської армії…

В перші тижні війни я і моя сім’я цілий день слідкували за новинами, майже не відходячи від комп’ютера. Ми чекали, що це все скоро закінчиться, але цього моменту не наставало. В ті дні я спочатку відчував нерозуміння всього того, що відбувається, потім я це все заперечував, думав, що завтра це все закінчиться. Тоді я був дуже сердитий та злий через цю ситуацію, а потім я ще довго не міг прийняти того, що коїться на моїй Батьківщині…

Поки я був на окупованій території, всі ті дні здавалися мені сірими й сумними, однотонними.

Через декілька днів після окупації Мелітополя, по місту почали ходити “асвабадітелі”, які погрожували випадковим людям, які “не так пасматрел “ й пропагандували “рузькій мір”. Це був страшний період мого життя…

Пізніше, через деякий час я із мамою та сестрою виїхав на підконтрольну територію. Поки ми виїжджали, один “асвабадитель” хотів дати нам в машину гранату, деякі продукти харчування в нас забрали. Майже на всіх блокпостах у нас перевіряти телефони й особисті речі на наявність української символіки або як вони називали “националисткой пропаганди”. Ми проїхали 19 блокпостів за 10 годин. На кожному були величезні черги на виїзд з міста. Коли ми подолали “дорогу страждань”, ми під’їхали до українського блокпоста й мої очі майже засвітилися: нас швидко перевірили й пропустили. Так я опинився в Запоріжжі.

Одну ніч я пробув в місці, а потім почався мой виїзд за кордон.

Я був в Польщі, Німеччині, останньою зупинкою в Європі стали Нідерланди, місто Дордрехт. Зараз тут і знаходжусь зі своїми мамою та сестрою. Спочатку все було дуже складно як для мене, так і для моєї родини.

Мені було складно прижитися не тільки в іншому місці, а й в іншій країні. Для мене Європа була як інший світ, де все не так, як в Україні. Але зараз, я трішки пристосувався до цієї країни.

Зараз я навчаюся онлайн в своєму рідному Ліцеї 16 за українськими програмами й у місцевій школі. . Це складно, але я помалу з усім впорався. Я ніколи не зможу забути, що коїться в цей період мого життя… І я кожен день чекаю цієї хвилинки, коли всі будуть говорити, що “Україна перемогла!”, і на нашій рідний землі настане мир. Я вірю в нашу перемогу, і сподіваюсь на скоріше повернення додому… І потім вже почнеться моя нова історія, зовсім інша - без війни…