Віра Петрівна не раз потрапляла під обстріли, але її ангел-охоронець був напоготові. Зараз у місті невеличкий перепочинок, мешканці хоча й звикли до стрілянини, все одно дуже залякані.

Розмірене, нормальне у нас було життя. Ми пенсіонери з чоловіком. Я не працювала, чоловік ще підробляв за договором на шахті. Ми на два місяці виїхали, якраз перед тим, як все почалося в Мар’їнці 12 липня 2014.

Після кожного бомбування приїжджали додому, а через два місяці повернулися назовсім. 

В 2015 році було загострення в січні. Ми були у сина в Вугледарі півмісяця, потім повернулися додому.

А розказати вам за обстріли? Це таке страхіття, що неможна передати. Під бомбуванням кормила всіх тварин по вулиці, тому що люди виїхали і покинули їх. Чисто випадково осколок впав біля моїх ніг. Якби вперед ступнула, він би мене розвернув, мінометний такий здоровий осколок.

А другий раз попала під обстріл, коли їхала на велосипеді до свого дому. Почався обстріл, як сказали воєнні, снаряди були протитанкові. Доїжджаю я до двору, чи Бог, чи ангел-хранитель мене кинув з велосипедом на землю. Піднімаюсь я, дивлюся – біля калитки моєї стовп пилюки стоїть, підходжу – вирваний почтовий ящик, де був ящик – дірка. Відкриваю калитку – під ногами лежить розірваний цей патрон. На другий день я виходжу з калитки, бачу остатки снарядів, а в середині у них свинець. Оце таким нас обстрілювали серед білого дня.

Попала під обстріл, коли їхала на велосипеді до свого дому

Зараз ми не дуже хороше бачимо, вже вік такий. Я хворію, гіпертонік. Тільки починаєш трошки розслаблятися тут починають стріляти – все опускається всередині і такий страх з’являється, якого не було в началі. Хто це не переніс, той ніколи не зрозуміє. 

В нас вікна побиті і дах, на кожному квадратному метрі є дірка. Скільки її не замазуй, вона буде текти. Думаємо, що робити з кришою. Може, ще прийдеться тікати, тільки куди? Після того 2015-го люди так налякані в Мар’їнці. Поки дома сидиш, сам себе настроюєш, що все буде нормально. Як вийдеш – хтось одне сказав, хтось друге. Зараз здоров’я знов хуже. Може, вже время, но 67 год – ще пожить нормально, аби войни не було. Каждой тихой минуте радуєшся, тому, що дивишся на животних – воно живе, бігає. Дивишся на них і думаєш: скільки я за війну їх кормила, скільки попропадало.

В душі і цінності помінялися, життя краще цінуєш, і думаєш, що живеш одною миттю.

Ми живемо на самій лінії розмежування – на краю Мар’їнки. Зараз тихо, люди виходять. Якщо постріл - маєшся так, діти вже звикли до цього. Може, в них склад характеру такий – швидше звикають та адаптуються. 

Кожну мінуту бережем, та думаємо, аби не повернулося те, що було на початку війни.