Усе було нормально. Я працювала на заводі, незважаючи на те, що інвалід другої групи, отримувала зарплату і пенсію. Мені вистачало на таблетки й на все. Мої батьки працювали. Коли почалася війна, припинили платити гроші, на заводі не стало роботи, і мені довелося виїхати працювати до Криму, щоб було за що купувати таблетки.

Батьки залишалися тут, пів року сиділи без пенсії. Добре, що в нас мама отримувала зерно, вони мололи його й робили кашу, бо їсти було нічого.

Я повернулася й зараз сиджу вдома, працювати не можу, тому що здоров’я немає, отримую копійки. Брат зник. У нас немає газу, купуємо дрова. Пенсію отримує тільки тато, у мами не вистачає стажу, і їй взагалі нічого не призначено.

Мамі 60 років, татові 67. Я отримую 1700 гривень і купую на всі гроші таблетки. Якщо не буде батьків, тоді мені доведеться вмирати.

Загалом, у нас у селищі, крім магазинів, роботи немає. Раніше ми працювали в Маріуполі. Кудись їхати на роботу я вже не можу. Поки могла, працювала, зараз сиджу вдома. Допомоги немає ніякої, ніхто не допомагає. Була тільки допомога від Фонду Ріната Ахметова. Це була велика підтримка: і цукор, і масло. Це все гроші, усе треба було купити.

А якщо купити немає за що? У мене ж іще проблеми зі здоров’ям. Якби я була здорова, можливо, зовсім інакше реагувала б.

А так у мене болять ноги, і ходити дуже проблематично, тому вже думаєш зовсім по-іншому. Кожен намагається якось вижити, заробити, кудись поїхати, приїхати. Але якщо ти сидиш вдома, каліка...