Яковлєва Вікторія, 9 клас, Комунальний заклад «Вінницький ліцей №8»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бабчинська Світлана Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року – дата, яка назавжди увійшла в історію, змінивши життя мільйонів. Хто б міг подумати, що ще ввечері ми робили свої звичні справи: вчили уроки, прибирали, вечеряли та обговорювали сьогоднішній день з батьками. Ще ввечері хтось мріяв побувати в Парижі, побачити неймовірні місця цієї планети, стати дизайнером, юристом або лікарем. Ми засинали з вірою, що завтра буде звичайний день, сповнений нових можливостей і мрій. Але ніхто не думав, що цей ранок стане початком суцільного жахіття: перші повідомлення про обстріли в містах, крики сирен, нерозуміння, що робити далі і куди тікати.

У кожного є своя історія та сьогодні я хочу розповісти власну…

24 лютого. Харків. 4 ранку. Я крізь сон почула вибухи. Перше, що спало мені на думку — це метеорит, що летить на землю, а вибухи — це уламки. Я відкрила очі: вікна тремтіли та світилися. Декілька секунд я лежала, не розуміючи, що відбувається, але потім адреналін вдарив мені в голову, і я різко сіла, зіскочивши з ліжка.

З коридору покликали батьки — вони теж вже не спали. Стоячи в обіймах мами, я зрозуміла — почалася війна.

Невдовзі вибухи припинилися. Ми почали вдягатися і чистити зуби, поки є вода та світло. Тата одразу викликали на роботу. Я намагалася бути позитивною, підбадьорюючи всіх і кажучи, що все буде добре. Але в той момент, коли тато збирався йти, щось луснуло всередині мене — та кулька зі світом, яка була з самого початку мого життя... Я почала плакати і просити його не йти, але він відповів, що скоро повернеться.

Ми залишилися самі та почали збирати найнеобхідніші речі та документи. Світло і воду вимкнули, Інтернет і зв’язок були дуже поганими.

Тато пішов захищати Харків, а ми поїхали до двоюрідної сестри і її батьків на інший кінець міста. Вона моя найближча людина, яка залишається такою і наразі. На вулиці були величезні черги до аптек та супермаркетів. По телебаченню оголошували повітряну тривогу, можливі авіанальоти та обстріли. Після цього ми збиралися і йшли до сусіднього будинку в бомбосховище. Там було сиро і холодно. Люди виглядали похмуро і розгублено, ніхто не знав, що робити далі.

Всі читали новини, чекаючи, що це швидко закінчиться. Але нічого не закінчувалося— ставало лише гірше. На вулицях з’являлася військова техніка.

Ми поверталися в квартиру, щоб приготувати їжу і заварити гарячого чаю. Коли залишалися на ніч, спали в одязі, готові будь-якої миті залишити будівлю. В один із таких вечорів, після оголошення повітряної тривоги, ми всі вийшли в коридор, так як виходити на вулицю вже було небезпечно. За вікном було дуже гучно і будинок почало трусити. Ми сиділи в коридорі і молилися…

Наступного ранку ми вирішили виїжджати з Харкова в більш безпечне місце. Це виявилося не так просто. Було боляче бачити рідне місто, зруйноване обстрілами.

Ми проїжджали багато блокпостів, у багатьох будівлях були вибиті вікна. Вокзал був переповнений людьми. Коли прибував черговий потяг, всі починали штовхатися, намагаючись потрапити до нього, хоча це було, як тоді здавалося, майже неможливо. Поліцейські стріляли в повітря, намагаючись заспокоїти натовп. Над нами літали ракети.

Ми стояли на холоді цілий день і тільки пізно ввечері змогли дістатися евакуаційного потяга. Комусь пощастило зайняти місце, але більшість, у тому числі і ми, сиділи в проході та тамбурі на своїх речах.

Людей було так багато, що неможливо було поворухнутися. Коли потяг нарешті від’їхав, вимкнули світло і закрили вікна, щоб жоден промінчик не було видно зовні. Було темно, спекотно і не вистачало повітря. Дуже хотілося пити, але вода закінчилася. Ноги та все тіло оніміли, заснути було складно. Здавалося, час зупинився. Потяг прямував до Львова. На одній із зупинок волонтери передали нам воду та печиво. Під кінець сил стало так мало, що я змогла подрімати лише 30 хвилин. Наступного дня ми нарешті прибули до Львова.

Багато хто виїжджав за кордон. Вся прилегла територія залізничного вокзалу була переповнена людьми. Волонтери роздавали гарячу їжу та напої, а також допомагали з пошуком житла.

Ми оселилися у Львівській області. Згодом почали пристосовуватися до нового місця. Хоч і фізично ми проживали там, але думками ми були вдома, зі своїми рідними, які залишилися у Харкові. Далі були онлайн-заняття, нові знайомства, друзі та пригоди. Ми поїхали з дому на кілька тижнів…, на жаль, і на цей час Харків потерпає від обстрілів та руйнувань кожен день.

Пізніше ми переїхали до Вінниці, де наразі і проживаємо.

Війна навчила нас багатьом важливим урокам, які формують наше сприйняття світу та людства, навчила нас цінувати кожен момент та миті щастя. Війна показала, як легко може бути зруйновано звичне життя і наголосила на необхідності захищати мир та стабільність. Відвага, витривалість і здатність долати труднощі стали яскравими рисами тих, хто пережив війну. У важкі часи люди об'єднувалися, підтримуючи одне одного.

Війна продемонструвала силу спільноти та важливість взаємодопомоги. Не дивлячись ні на що, ми йдемо до своєї мети.

Попри всі труднощі ми знаходимо в собі сили боротися за нашу рідну Україну. І обов'язково це зробимо, адже ми — вільний та сильний народ, який пройшов через чимало жахіть, щоб зараз скласти руки. ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА!!