Войтюк Юлія, 10 клас, Херсонська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів № 24 із поглибленим вивченням математики, фізики та англійської мови Херсонської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Анкудінова Оксана Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Читаючи колись про війни у підручниках з історії, тільки тепер розумію, що ніколи не могла усвідомити цю інформацію якісно до того часу, як не відчула на собі. Упевнена, якщо йдеться про мій шлях, то варто починати з самого початку – 16 лютого 2024 року…

Досі пам’ятаю розмову того дня з батьком про якийсь підписаний документ і те, що невдовзі росія може розпочати повномасштабну війну.

Тоді не вірилось, сподівалась - минеться, обговорювала  новину з друзями, ті, у свою чергу, заспокоювали мене, мовляв, не хвилюйся, усе буде добре. «Добре…якби ж то», - думала я, прокидаючись ранком 24 лютого від новини про початок повномасштабної війни.

Згадуючи той день, дійсно, не розумію, чому тоді сіла писати заплановану контрольну з математики. Певно, щоб не звертати уваги на ту метушню в усіх чатах і в голові.

Наступним жахом стала окупація рідного міста… Ми з родиною залишались у Херсоні весь цей час, тому згадати є що. Іноді хоч і з’являлась думка, щоб зібратись і виїхати, проте, чуючи історії виїзду інших людей, ми відкладали такі ідеї. Упевнена,  не буде новиною, якщо я скажу, що було лячно та важко: постійне напруження і страх - це не найприємніші відчуття, у такі часи підтримка була цінніше за все.

Не хочеться згадувати погане в дрібницях, тож просто скажу, що проблеми були в усіх аспектах життя: обмежена кількість певних товарів,  відсутність якісних ліків, пропаганда, емоційний тиск, ну і як же не згадати про блекаути перед деокупацією.

Довелося сидіти ледь не місяць без світла, води та зв’язку, але це таке, порівняно з новиною про звільнення Херсону. Ніколи не забуду цей день – 11 листопада! Зранку я з родичами вийшла до ринку, коли раптом люди навколо нас почали збігатись ближче до дороги, ми теж глянули і зрозуміли, до чого була така поведінка: по дорозі їхав пікап з військовими, які тримали прапор України.

Ми спочатку сумнівались, адже ще нічого не було відомо точно. «А раптом це провокація? Бо ж таке вже робили десь на інших територіях» і «Хоч би правда!» - приблизно такі думки крутились у голові, постійно перериваючи одна одну, на шляху до дому.

Того вечора, гуляючи, ми випадково зустріли наших знайомих і заговорили про це, тоді нам розповіли про те, що бачили машину АТБ у якомусь районі тощо. Хоч, як я вже й вказала, ніхто не міг ще бути певним, проте на вулиці вже вийшли люди з прапорами, на дороги виїхали машини, теж не забуваючи про державну символіку.

Кажуть хтось уже нарешті повідривав ці огидні плакати з російською пропагандою.

Тоді й справді найвдалішим описом наших емоцій було – сміх крізь сльози. Коли ж усі побачили на головній дорозі людей, які співали гімн і гордо, так би мовити, «вели» за  собою машину АТБ, уже ніхто не сумнівався в тому, що Херсон тепер вільний. Наступного дня я постійно перепитувала в батька про вчорашній день, боячись, що мені то лише наснилось.

Тоді, покинувши територію, росіяни почали часто бомбити місто. Тому хвилюючись за мене та мого брата, тато вирішив відправити нас за кордон до знайомих на якийсь час.

Там я дізналась, що таке туга не лише за рідним містом, а й в цілому за Батьківщиною. Такі емоції наразі відчуває кожен українець, якому довелося тікати від війни в інші куточки країни, а то і світу. Окрім цього, під час спілкування з іноземцями, я прийшла до цілком логічного висновку – більшість з них просто не розуміє, що коїться в Україні, та й не зможе зрозуміти. Все ж зараз я знову у себе вдома, і якщо вже казати про шлях, варто зазначити, як усі ці події повипливали і на мій світогляд також. Об’єктивно оцінюючи, як певно і більшість, я стала більш свідомою громадянкою України.

І хоча раніше я теж любила заглиблюватись в історію та культуру своєї держави, зараз, без сумніву, я роблю це з більшим запалом, бо вірю, що майбутнє в наших руках.

А загалом, як то кажуть: «Ніколи не втрачайте надії на краще. Після найтемнішої ночі настає найсвітліший день. А після зливи – яскраво світить сонце». Отож, я вірю, що в майбутньому нам теж світитиме сонце, і з кожним роком ще яскравіше!