Брох Максим, 1 курс, ДПТНЗ "Чернігівський професійний будівельний ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Московко Лариса Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це, мабуть, найстрашніше з-поміж усього, що може трапитися на нашій планеті. Бабуся завжди казала: «Переживемо все, аби тільки не було війни і голоду». Я, як звичайний підліток, тільки посміхався на такі слова і думав: «Та яка війна може бути у XXI сторіччі?»

Але, як виявилось, я глибоко помилявся.

Такого не мало бути…. Такого ніхто не чекав і навіть подумати не міг. Це мав бути звичайний лютневий ранок. Я, як завжди, мав іти до школи здобувати знання та спілкуватись зі своїми друзями. Та в той страшний для нас усіх день я прокинувся не від сонячного проміння, а від звуків вибухів та слів мами: «Синку, прокидайся, почалася війна». Тоді в мене не було розуміння, що коїться насправді, бо ще до пуття не прокинувся, та після декількох гучних вибухів я зрозумів, про що говорить мама.

Ми почали збирати «тривожну валізу» і з острахом очікувати, самі не розуміючи чого. І почався новий етап мого «дорослого» життя…

Вибухи, сигнали повітряної тривоги, ворожі літаки в небі, підвал…І так щодня і щоночі.

Уже в березні російські війська зайшли до мого рідного Славутича і взяли його під контроль. У той час місто вже було знеструмлене, а оскільки воно повністю залежить від електрики, нам було доволі важко.

Ми з родиною і сусідами зібралися у дворі свого будинку, змайстрували з цеглин імпровізовану піч і кожен день по черзі готували там їсти.

Щоранку ми всі зустрічалися на нашій «кухні», пили чай та каву із тих запасів, які були вдома, бо на полицях наших магазинів було вже порожньо. Зважаючи на географічне положення нашого міста, на доставку якихось продуктів харчування ми не сподівалися. Але, дякуючи небайдужим фермерам з навколишніх сіл, які лісовими стежками все ж таки привозили нам городину та молоко, ми мали хоч такі продукти харчування.

Двічі на тиждень я ходив до центральної площі міста купити молока, стояли ми у довжелезних чергах інколи  чотири-п’ять годин. Але це був ще не весь квест: треба було вистояти ще одну чергу за хлібом, який наші пекарі видавали мешканцям міста по талонах двічі на тиждень.

Це, мабуть, був найсмачніший хліб у моєму житті, хоч він був із піском, який тріщав на зубах. Так продовжувалося протягом одного місяця, потім була деокупація мого міста від рашистів. Кожного разу, коли згадую ці моменти, по тілу пробігають мурашки.

Ситуація з продовольчими товарами поступово почала налагоджуватися.

У жовтні 2022 року чоловіка моєї сестри, Андрія, мобілізували до лав Збройних сил України. І почався новий етап у житті нашої родини. Постійний збір та відправка на фронт потрібних нашим захисникам речей та ліків. Одного разу, вже наприкінці травня 2023 року, я з друзями повертався з села від бабусі. Тоді нас забирали мої тато й мама. Коли ми сіли до автівки, то побачили, що батьки були дуже засмучені і мовчазні. Я їх запитав: «Що трапилось?» Мама сказала, що розповість потім.

Коли ми вже приїхали додому, батьки мені повідомили, що Андрія вбили на війні. Спочатку я не міг у це повірити, але через якусь мить, дивлячись на батьків, я зрозумів, що це гірка правда. Андрія, на жаль, більше з нами немає.

Він тепер наш янгол – охоронець. Поховали його на Алеї Героїв нашого місцевого цвинтаря. Ця втрата дуже вплинула на мене, бо Андрій був для мене майже як старший брат, він завжди приходив на допомогу, коли я цього потребував, навчав мене ніколи не здаватися і завжди йти до поставленої мети.

Сьогодні, озираючись на ці 1000 днів війни, я розумію, якими непростими вони були. Саме через усі виклики та випробування я став тим, ким є сьогодні. І хоча війна триває, я вірю в мирне майбутнє нашої країни.

Розуміючи, що робітничі професії будуть дуже потрібні для відбудови та відновлення всього, що було знищено “рузьким міром”, я вступив до будівельного ліцею. 

Я вірю в те, що ми разом здолаємо всі труднощі і відбудуємо нашу чудову країну для прекрасного майбутнього.