Грузденко Валерія, 10 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей № 54 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Андрющенко Тетяна Дмитрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Інколи тисяча днів - це дещо надзвичайне, сповнене щастя, переживань, бозна чого... Але тільки не у випадку, коли це тисяча днів війни... Коли кожен день сповнений болем, що не згасає ні на хвильку, коли переживання поглинають тебе сильніше щомиті, не відпускаючи зі своїх тенет, коли наслідки війни залишають незмивну пляму на твоєму рідному місті, коли кожен день може стати останнім.

Нескінченний вузол тяжких мук.

Чим була ця тисяча днів для мене?

Тяжка доля наздоганяла українські землі споконвіків, і початок цієї війни було закладено ще у 2014 року. Однією з територій враження була і моя батьківщина - Донеччина.

На щастя та на жаль, я ніколи не жила там, проте моє серце завжди наливалося кров'ю від згадок воєнних дій там.

Але 24 лютого 2022 року війна наздогнала мою сім'ю вже на Харківщині, моїй другій батьківщині, ніби невідворотний фатум. Тяжко було повірити, що звичайний шкільний день, четвер, перетворився на воєнний хаос у моєму рідному місті. Не у книжках з історії України, та навіть не у історіях, що розповідають різні фантазери з розділу про НЛО.

А тут, наживу, сьогодні і зараз, моє місто поступово перетворювали на руїну.

Уявіть, як відчуває себе людина, що збиралася провести ще один чудовий день у школі, коли прокидається від слів: "Доню, почалася війна".  Ці слова, ніби ляскіт батога, звучать у моїй голові, моїх думках і сьогодні. Повномасштабне вторгнення назавжди залишить слід у головах кожного з нас, особисту травму.

Я з усіх сил намагалася бути сильною дівчинкою, що здатна витримати все... Проте, десь протягом першого року мою душу охопила невимовна апатія.

Я не скажу, що була нажахана до смерті, чи моя подушка була вологою від сліз. Я не відчувала майже нічого, і це було найгіршим. Ця війна залишила жахливий відбиток на моєму стані, особливо у часи моєї дитячої вразливості.

Майже через місяць після початку повномасштабної війни нам довелося покинути рідну домівку.

Постійні вибухи змушували мою сім'ю жахатися кожної хвилини у нашому рідному домі, та через три тижні ми прийняли рішення -  тимчасово переїхати до родичів у Харківську область. Це був жахливий час. Але, незважаючи на страх, любов до рідного дому розбила усі сумніви у скло, і ми повернулися. Та радість у наших серцях була першою за початок війни.

Поступово ми почали звикати. До кожного прильоту, кожної повітряної тривоги, кожної новини.

Але у моїй душі, моєму серці, мені надто болить за Україну. За батьківщину, від якої нині немає навіть тіні розкішного українського міста; другу батьківщину, що щоденно стирають з обличчя землі разом с чистими душами українців, та інші мальовничі міста, що щоденно піддаються звірському терору країни-агресора.

Війна - це те, що не може мати хоч дрібку чогось хорошого.

Однак, завдяки цій переломній події я навчилася сповна цінувати те, що маю сьогодні та зараз, сильніше любити, цінувати, радіти кожній хвилині життя, цінувати рідне місто. Чому раніше я не так цінувала це? Цінуєш, коли ризикуєш втратити.

І кожного дня я безперечно вірю у незламність своєї держави та українців, цього сталевого народу. А ці люди, що захищають нас будь-яким можливим способом, варті вічної пам'яті у головах кожного українця.

Ангел у формі ЗСУ, чи школяр, що віддав усі гроші на потреби армії, чи старенька жіночка, що віддає усю пенсію на реабілітацію постраждалих у Бучі… Всі вони - герої без плащів, що ніколи не попросять розголосу. Але їх пам'ятатимуть завжди.

Я вірю, що одного дня на території всієї України пролунають переможні фанфари. Навіть у Луганську, Донецьку та неповторному Криму.

Ах, я згадую блискучі очі свого тата, що розповідав мені про Крим! Це те, що не можна підробити та з чимось зрівняти. Я дуже мріяла побувати там... Мрію, і мріятиму… І це буде в моєму житті! Я вірю в майбутнє моєї країни!.