Марко Олександра, 3 курс, Комунальний заклад "Вище професійне училище №3 м. Мукачево" Закарпатської обласної ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Голомб Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок…. Сьогодні четвер. Мені 15 років. Прокинувшись, бачу батька, який ще спить, телевізор працює. Тихенько, щоб не розбудити батька, збираюся до школи. Одяглася, заварила чаю в термос, сиджу на ліжку і чекаю час, коли потрібно виходити. Раптом зателефонувала мама. Через якусь проблему в телефоні я не змогла прийняти виклик.

Тут мама телефонує на телефон батька. Я йду на кухню, приймаю виклик з його телефона і чую стривожений голос мами, яка питає, чи я ще не в школі, і після даного питання говорить, щоб я залишалася сьогодні вдома.

Тоді вже прокинувся тато, і я передаю йому телефон. Вони говорять… Стривожений батько після дзвінка мами одразу йде в кімнату і додає гучність на телевізорі, дивлячись новини. Заходжу в соціальні мережі.

Через декілька хвилин я дізнаюся, що в нашій країні ВІЙНА!.

Дивно було якось відчути, що війна стосується всієї країни. Адже з 2014 року на сході нашої країни відбувалися воєнні дії і окрім самого сходу, на мою думку, ніхто не відчував масштаби проблем. Не існувало на той час ні ракетної загрози, ні відключень світла, ні ядерної загрози.

А тут, в один день, для багатьох таких дітей як я, з’явилося невпізнане слово «війна».

Півтора року я, можливо, і не відчувала війни в своїй голові. Ну не сприймала я це як щось важливе. Можливо, це через те, що я живу в Закарпатській області, а можливо просто мій підлітковий мозок не хотів, щоб я сприймала світ через окуляри війни. Причин на це може бути безліч, як і роздумів.

Згодом стається те, що, можливо, знайоме кожній сім’ї – мобілізація батька.

Останні дні перед мобілізацією батька були дуже насиченими, адже ми ходили до родичів, знайомих, проводили час разом, і можу поділитися, що настільки багато часу, проведеного разом з батьками, я не мала дуже давно. Тато робив вигляд, що він не їде нікуди і був веселий , хоча, перебуваючи з мамою на кухні, говорив, що боїться їхати, адже не розумів,чи востаннє ми його бачимо, чи ні.

Батько поїхав 29-30 грудня 2023 року. Це був перший Новий рік, який ми не святкували взагалі.

Деякий час батько проходив навчання, згодом вже був в складі бригади. Він старався телефонувати кожен день. Кожен день!

Не важливо, чи був він на позиції, чи зайнятий… Хоча б те коротке повідомлення він надсилав.

Наші відносини з батьком мені нагадують відносини, як у більшості моїх знайомих підлітків: особливо не спілкувалися, але коли ми розмовляли на щось серйозне, або якщо я хвилювалася за щось, він знав, як підтримати, і ця підтримка була на рівні мами, котра зі мною була частіше.

Цього року батько був у відпустці. Приємно коли бачиш його, а не тільки чуєш через телефон, обіймаєш та проводиш з ним час.

На превеликий жаль, 27 серпня 2024 року мого батька не стало. Поки я не побачила тата в труні, я не вірила в те, що сталось. Ось тоді до мене і дійшло, що відбувається на теренах нашої держави. Неможливо якось пояснити мій емоційний стан в той момент, коли я побачила його – це треба пережити… Тепер я проживаю дану ситуацію, і це важко зрозуміти, що ти не поговориш з ним, не обнімеш, він не прийде і не побачить тебе на випускному чи то більше, у весільній сукні.

Кожного дня я чекаю, що він зателефонує. Важко вкласти в голову, що залишилися лише я і мама!

Стає зрозумілим, що мир для нашої держави не є легким для здобуття.  Безліч військових помирає щодня, хтось залишається інвалідом на все життя і чим далі йде час, тим більше люди повертаються в такому стані.

Ми платимо велику ціну для завершення війни – людські життя. І так хочеться, щоб все нарешті скінчилось, щоб гордо ми сказали в ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ: «СЛАВА УКРАЇНІ!»