Телицина Світлана, вчитель,  Державний навчальний заклад "Краматорське вище професійне торгово-кулінарне училище"

«1000 днів війни. Мій шлях»

...А завтра був розстріляний світанок,

Розхристаний від спалахів ракет.

І вісь земна хитнулась наостанок

В передчутті шрамованих тенет... 

24.02.2022

Цього страшного лютневого ранку я була справді розгублена. Ми всі були розгублені і спантеличені, бо одночасно  в усі наші домівки постукала повномасштабна війна. 

Але в цій несвідомій хаотичній метушні тоді ніхто ще не розумів, що відбулося, що врешті-решт сталося  в нашому, такому звично-стабільному житті:

..У лютому на мене впало небо.

Безкрайньо-синє,з присмаком грози,

Те саме небо, де пташиний щебет

Бринів крилатим розплеском весни..

Саме тоді, майже миттєво, я помудрішала на сотню років, іноді забуваючи , як дихати і спати, загнана в кут, шукала свій шлях. І знайшла - в поезії, що стала справжнім спасінням для моєї скривавленої душі, світоглядним маяком, який вказував правильний шлях.

Так народжувались, неначе виливались на папір цілим водоспадом почуттів, емоцій, переживань римовані рядки, написані іноді в коридорі, під час моторошно-безкінечних тривог, під звуки вибухів десь у сусідньому кварталі (о, Господи, хоч би не в будинок....), а траплялось, вони наче самі шикувалися в рядки  під стукіт серця :

..Не скласти крила в цей буремний час,

Крізь призму почуттів себе відчути,

І цінувати те, що зараз є у нас,

Бо завтра може вже цього не бути...

Поезія стала моїми ліками і психологом, тільки їй я могла довірити свої сльози, коли вже  не виходило триматися від екзистанційного жаху після важких новин, коли і писати було важко,бо вірші детонували в моїй голові вибуховою хвилею і сипалися попелом на аркуш.  

Черговий зруйнований будинок, знівечена школа, розбите вщент кафе. Десятки людських життів, доль, всесвітів.:Дніпро, Суми, Краматорськ, Гроза...

Зруйнована школа...Спотворена. В шрамах..

Розхристані діри віконних зіниць,

В тумані маснім дощ зализує рани

І плями змиває з потрощених стін..

Принишкла,осунута,майже розп'ята,

Відмолює в тиші свій спалений рай ,

І пазли минулого важче зібрати

Під брязкіт свинцево-кривавих заграв..

Іноді вона була схожа на мелодію, що починалася десь далеко у підсвідомості, занурюючи кожну букву, кожне слово в  неосяжну глибінь чуттєвості і ніжності..

Більше того, поезія стала своєрідним  щоденником, який я веду ці страшні 1000 днів:

Я співаю про тебе, Вкраїно поранена,

Що сьогодні у скруті, наче птах у вогні.

Твої очі блакитні багряним затягнені,

Та є сили боротись і хрест свій нести.

Поезія допомогла мені не зійти з розуму, бо, мешкаючи далеко від рідного міста, я часто писала ніжні листи своїй домівці, знайомим до болю вуличкам, улюбленим паркам і скверам.

І це були найвідвертіші освідчення в любові за все моє життя. А у відповідь я отримувала гарні новини :”Моє місто є”:

Місто! Рідне! Я прошу, ти так, як ніколи, тримайся

І в життя, наче в землю корінням, зубами вгризайся ,

Грай вистави й саме обирай собі правильні ролі,

Бо живе і залюднене, знаєш від щастя паролі.

1000 днів війни, з пазлів яких я віршувала власні думки, навчили мене жити без слів “потім” і “завтра”, вони змусили  цінувати кожну хвилину, кожну секунду , кожну мить життя, які я витрачаю тепер на те, щоби зайвий раз обійняти синів, приготувати сніданок чоловіку, пограти з котом.

Я більше не сварю своїх учнів за невивчений урок, бо кожного дня ми всі вже складаємо екзамен під назвою “війна”. І кожен з нас вже сьогодні мріє про своє переможне “завтра” :

...Що ти робитимеш завтра, вже після війни?

Скільки світанків в намисто збереш неповторних?

Скільки надривних пісень доторкнуться твоєї струни,

Щоби ,спинившись у серці,заснути мінорно?

В горлі застрягнуть слова сотень прізвищ й імен:

Перших й останніх, поранених, зниклих, загиблих..

Друзями стануть, хто поруч з тобою тепер,

Разом пройшовши крізь пекло,побачили світло.

Що ти робитимеш завтра,коли все мине?

Купиш,як мріяв колись,хатку десь біля моря..

Й, може,нарешті собаку собі заведеш,

Щоби купатись щодня в безумовній любові...