Куліш Марія, 9 клас, Комунальний заклад «Городнянський ліцей №2» Городнянської міської ради Чернігівської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Баранова Вікторія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів − багато чи мало? Тисяча днів щастя − мізер, тисяча днів болю − безкінечний потік хвилин. Чим більше ти живеш у пеклі, тим більше до нього звикаєш. Уже не пробирає мороз від виття сирени, ти не вслухаєшся в автоматну чергу, бо вона або навчальна, або... Байдуже. Тебе не накриває ейфорія від збитого літака й не тригерить від втраченого села на Донбасі.

Мабуть, організм пристосувався до болю, бо той перейшов у хронічний. Знаєте, оті п'ять стадій прийняття − не вигадка. Зараз українці вигадали шосту − агресивну байдужість.

П'ятниця, початок на сімнадцяту, ховають воїна. Прогулююсь центральною вулицею, де зараз йтиме похоронна процесія. Люди кудись біжать. Розумію, що треба затриматися, стати на коліно, схилити голову.

Зупиняюсь при дорозі, хтось зупиняється ще. Чи стане він на коліна? Так незручно стояти самій. Соромно від того, що незручно.

Нарешті знайшовся авангардист, а ми за ним. У голові плутаються думки, сплітаються в буденному потоці: від «шкода, такий молодий» до «треба купити сметану». Стає ще більш соромно: де моя емпатія?

Ранок, хвилина мовчання. Усі кудись біжать. Треба постояти! Чого ж ніхто не зупиняється.

На цей раз авангардиста не знайшлося. Довелося стати без підтримки такої ж бентежної душі. Я нікуди не запізнилась, і нарешті мені не соромно за себе, а от за інших....Ця ж  хвилина вже така звична, чому ж не зупиняємося на автоматі? Звикли? Не вважаємо за потрібне?

Більше не буду виходити з дому о дев'ятій, бо стає сумно. Прийду раніше, щоб постояти там, де ніхто не бігтиме.

Неділя. Проїжджаємо блокпост. Привітний військовий перевіряє документи, зичить гарного дня та говорить берегти себе. Поодинокий голос відповідає «навзаєм». Решта мовчить, може, не чують, а може, не хочуть чути, бо знову нема першопрохідця з гучною відповіддю.

Мої слова теж не на повен голос. Знову точить черв'як сорому, бо треба було гучніше, адже він УБД і такий привітний.  Прокручуватиму це знову і знову, поки якась сметана не заполонить думки.

На умовно тисячний день війни в мене загострилося почуття  сорому. Хочу зробити серйозну покупку. Чи на часі? Хочу відпочити в кав’ярні. Чи доречно? Викладаю фото в інстаграмі тільки в ті дні, коли немає серйозних обстрілів, бо до дрібних мозок вже призвичаївся.

Чи можна сміятися? Відпочивати? Не думати про війну? Сумніви гострять зуби об твоє єство постійно.

Пригадую, як не знала, куди дивитися, коли під магазином зустріла військового у візку. Він, без ніг, просто сидів й когось, очевидно, чекав, а всі проходили повз. Я дійсно не знаю, як треба чинити в такій ситуації: щось сказати – це нав’язати себе, можливо, мати дурний вигляд в очах цієї людини. Відвернутися – це не сказати «спасибі», не висловити повагу та вдячність.

Що краще? Відповіді нема, але знову на авансцені черв’як сорому. Кажуть, треба прикласти руку до серця. Але я жодного разу не бачила цього жесту на вулиці. Чи доречно? Чи зрозуміють? На жаль, не знаю.

Тисяча днів війни – безліч хвилин, кожна з яких наповнена втратами та сподіваннями, мріями й жорстокою реальністю, байдужістю й опалимим почуттям сорому, безпорадності й всепоглинаючої байдужості, бо дійсно звикли до чорного й тягучого часоплину війни.

Але ми не втратили людяності, бо досі соромно, досі болить і досі віриться, що неодмінно побачимо цивільні літаки в небі, поїдемо до українського моря.

Ми не чекатимемо на голках повідомлення від найдорожчих з поля бою, не боятимемося прильотів і нарешті впевнено дивитимемося в майбутнє. Колись. А поки нам залишається чекати, думати й допомагати собі та тим, хто бореться за наші життя.

Без сумнівів, чи правильно робимо, бо якщо досі соромно за  байдужість, ми ще точно не втратили себе.