«Поїхати на могилу доньки ми не можемо»

До війни в нас у селі Піски було майже 2000 жителів, а зараз залишилося 12 осіб. Зруйновано майже все селище, життя зупинилося.

Ми покинули будинок у Пісках більш ніж рік тому. А я там народився і виріс, мене туди тягне, хоч там усе зруйновано.

Ми зупинилися в Нетайловому, за 11 кілометрів від Пісків. Потроху небезпечною дорогою вивожу з дому ту дещицю, що залишилася після обстрілів.

Стати переселенцями в літньому віці важко. А за три місяці до початку війни ми втратили дочку, всього за три місяці її вбила пухлина головного мозку. Змиритися з горем ніяк не виходить. І поїхати до неї на могилу ми не можемо. Дружина плаче щодня, за останні роки пережила два інсульти й інфаркт. У неї ще й цукровий діабет. Це ж усе нерви.

Ми зараз живемо в рідних, але однаково почуваємося не у своїй тарілці.

Город – єдине, чим ми можемо зайнятися, щоб прогодувати себе. Ми вдома садили у своїй землі свій город. Тепер там усе розбите. А клумби які в нас там були! Весь час подумки повертаюся до своєї землі.