Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Валентина Вікторівна Фесун

«Підвела голову й побачила чорну хмару, що насувається на мене»

переглядів: 428

Живу в селищі постійно. У грудні 2014 року чоловікові Олександру поставили діагноз – рак лівої легені. Ми планували в січні поїхати до Харкова на консультацію до хірурга. Але 22 січня 2015 року почалися бойові дії.

У селищі не було світла, води та газу, у квартирах було темно й холодно. Хто залишився із сусідів, готували їсти на вулиці, на багатті. Багато сусідів поїхали, деякі спустилися в підвал. Ми з чоловіком були у квартирі, спали одягнені й узуті, не роздягаючись.

Коли починалися обстріли, виходили в загальний коридор, а вночі спали на підлозі в коридорі. Часто допізна сиділи зі свічками в коридорі в під'їзді. Одного разу разом з чоловіком довелося спуститися в підвал, і він сказав: «Я більше в підвал не піду, буду вдома».

«Селище наче вимерло»

Якось я почула біля під'їзду, коли кип'ятили воду в чайнику на багатті, що в ДК пишуть прохання про гуманітарну допомогу. Кілька разів збиралася піти. 11 лютого 2015 року вирішила записатися. Стріляли, чоловік не пускав. Я сказала, що буду біля під'їзду, нікуди не піду. Минуло трохи часу, стихло – і я пішла. На вулицях майже нікого немає, селище ніби вимерло, було моторошно.

Чорна хмара рухалася на мене

Одягнена я була тепло, на голові капюшон, тому я нічого не чула. Пройшовши повз магазин «Шансон» і опинившись на дорозі між магазином і гуртожитком «Юність», я повернула голову направо і побачила чорну хмару, що рухає на мене, і в ній дуже багато золотих іскорок. Я подумала, що все, зараз мене вб'є, піднявши ліву руку вгору, сказала: «А як же мій Саша?»

Відразу відчула щось гаряче – і в рукав хлинула кров. Від страху, що йде кров і я нічого не бачу, перетиснувши кисть іншою рукою, почала кричати: «Викличте швидку, викличте швидку!». Але на вулиці було порожньо, далеко якась жінка кричала: «Швидка не відповідає!»

На іншому боці вулиці йшли чоловік з дружиною, чоловік почав сідати на землю, дружина щось кричала, я бігла в ДК повз них і бачила, що чоловік поранений.

Перша допомога

Коли я прибігла в ДК, мене обступили люди. Багато жителів селища були в ДК у бомбосховищі. Дільничний відірвав шматок ковдри, зробив мені перев'язку, сподіваючись, що все-таки буде викликана швидка допомога. Я вийшла з ДК, хтось мене супроводжував, побачила військових і телебачення.

Військові трохи проїхали на ріг будинку по Радянській до чоловіка, який лежав на землі. Я пішла слідом, плачучи з безвиході та безпорадності.

Один з військових узяв перев'язувальний пакет і перев'язав мені руку, заспокоюючи.

Згодом під'їхала військова швидка, медсестра зробила мені укол і надавала допомогу чоловікові, що лежав на землі. Під'їхав і мер на транспорті, але військові сказали, що везуть нас до Артемівська. Страх мене паралізував, я не розуміла, куди і як, адже ще стріляють.

Рентгенолог не побачив осколка

У лікарні, нарешті, нам зробили рентген. У мене осколка не було, а в чоловіка осколок застряг. Я чекала в коридорі, що лікар подивиться мою руку і накладе шви на ребрі долоні. Але він сказав: «Жінко з пораненою рукою, відійдіть, зараз привезуть поранених».

Я йшла коридором, хтось пропонував пити і їсти, але я нічого не хотіла, аби швидше поїхати додому, бо чоловік не знає, що я пішла в ДК, тим більше що я поранена.

Знайшла перев'язну, де дві медсестрички мені обробили рану й перев'язали руку. Я їм сказала, що йду на перший поверх, чекати швидку, щоб дістатися додому, де на мене чекає онкохворий чоловік. Одна з медсестричок сказала: «Без довідки не йдіть». І пішла до лікаря. Через кілька хвилин у коридорі вона віддала мені довідку.

Я пішла на перший поверх і там разом з волонтерами чекала швидку на Миронівський.

Пізно ввечері приїхала швидка, привезла в лікарню нових поранених, а потім відвезла мене назад, у селище.

На дворі ніч, тому я страшенно боялася. Висадили мене на ринковій площі в темряву, я навпомацки йшла додому, у селищі не було світла. У темряві відчинивши двері, сказала чоловікові: «Більше нікуди не піду».

Осколок вийшов у ребрі долоні

Через кілька днів вдома, сидячи в кріслі, я почала мацати свій рукав і кофти. Спали одягнені, тому я й не думала, що можу намацати щось у рукаві, забувши, скільки крові туди налилося. Подумавши, що це кров, яка запеклася, я намацала осколок, який пропалив дві дірочки в рукаві кофти. Він пройшов крізь долоню лівої руки і вийшов на ребрі долоні.

Зараз рани загоїлися, але мізинець і наступний палець німі, кулачок можу стиснути, але не сильно, видно, зачеплено сухожилля. Середина долоні була, як камінь, тверда. Коли з'явилося світло, купила ліки, ходила у фізкабінет, трохи ущільнення на долоні розсмокталося.

Чоловік помер через два місяці після мого поранення

Уколи чоловікові довелося робити самій, хоча крім димедролу та анальгіну нічого не було, за ними їздила до Артемівська. Чоловік помер 10 квітня 2015 року, через два місяці після мого поранення.

Страх залишився досі. Навіть новорічні салюти та святкові «забивають» мене в кут. Я чую цей свист. Відвідувала по можливості психолога. Зараз, коли чую, що десь стріляють, відразу йду в приміщення, кидаючи все. Думаю, що цей страх залишився зі мною на все життя.

Миронівське 2015 Текст Історії мирних
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій