«Піднімала Донбас, заробила 4 медалі, ветеран праці. Для кого?»

Віра Олександрівна Пономаренко, 79 років:

У 1955 році приїхала на Донбас через вербування. Піднімала всю Ясинувату, усе цими руками і грузила, і виносила, і вивозила. Донецьк теж. За 100 грамами хліба після роботи стояла в черзі. Інший раз стоїш – і не дістанеться. Не можу вам пояснити, що я пережила. Ходила голодна часто, холодна.

Піднімала Донбас. Заробила чотири медалі, ветеран праці. Для кого? Дуже важко. Захворіла, два інсульти перенесла.

...Ось сиділа на дивані, це все впало на мене, обвалилося. Ловила гарячі осколки руками. Потім як вдарило – я зрозуміла, що стріляють. Нагнулась, привалило тут мене на цьому дивані. Дочка була із зятем на вулиці, витягли мене із цих залишків.

Прийшли хлопці, друзі сина, вони з ним до школи ходили. Прийшли, спасибі, допомогли трохи, розгребли, покрили цей дах. Спасибі їм, що допомогли.

Почала погано чути. Почало у вухах шуміти, гудіти. А зараз чую, дещо чую.

Вікон немає, це тільки целофан. Залишилося тільки в спальні вікно. А те все побите. У хаті стелі немає, нічого немає.

Галина Пономаренко, дочка:

Упали снаряди, машина стояла у дворі, була вся побита. Тут все ось це, стіна вивалилася. Даху не було. Усе це ми закладали потім із людською допомогою після того, як пройшли всі ці постріли, усе трохи втихомирилося.

Люди прийшли фізично допомогти, руками. Зібралися, нічого за це не просили. Молодь, яка залишилася тут, – вона допомогла нам. Прийшли, покрили дах і позакладали, позашивали дошками, залатали клейонкою.

Холодно. У нас взимку не було ні дверей, – нічого. Одними ковдрами було завішено. Це потім вже повісили двері, хоч якось зробили, щоб якесь тепло було. Розумієте, що таке будинок без вікон, без дверей. Там холоднеча.

Залишилися одні цеглини, які вистояли. Залишився один саман. Потрібно стінку повністю переробляти. Ну, а за що переробляти? Ніхто не знає. Чому? Тому що люди похилого віку живуть, цю пенсію з горем навпіл отримують. Точно так само і ми живемо, копійки отримуємо.

З усіх дірок протягає, скрізь холодно. Перебувати в будинку практично неможливо. Через якихось 15 хвилин у нас уже в усіх замерзли ноги, і ми самі замерзли. Піч особливо не горить. Чому? Тому що після бомбардувань щось звалилося.

Віра Олександрівна:

Дідусь ходив-ходив, а після цього бомбардування його ніби паралізувало. Він ногами не рухає, скручені ноги. Теж нервовий став. Був дід як дід... Я йому поїсти дам, а на горщик я його не підніму. Він психує, я нервую. У мене ця рука не діє...

Віктор Микитович Пономаренко, 86 років:

Лежу, а пройти і метра – не пройду. Ноги – ось це просто, особливо ліва.

Віра Олександрівна:

Згадую своє життя. Як жила і як довелося доживати. Виповзу на вулицю, іду. «Як справи?» А я кажу: «Добре». – «А куди зібралася?» – Я кажу: «На танці» – «А як же?» – солдат йде. – «А як же ви це з палицями танцювати?» Я показую, як. Вони давай сміятися. «Добре. Як життя?» – «Краще за всіх». А що я скажу? Що я скажу? Кому війна, а кому мати рідна.

Я чекаю мирного неба, щоб був мир. Нічого не хочу, тільки щоб був мир. Спокій для людей похилого віку, щоб дожити мирно. Дожити спокійно, щоб не десь на городі поховали, як деяких ховали. Хочу, щоб хоча б на кладовищі поховали. Що мені потрібно? Мені вже чекати нічого.

Дочка Галина: