«Від снаряда полетів сарай у невідомому напрямку разом із живністю»

Мешканка селища та її чоловік постраждали від постійних обстрілів. Досі вони чують, як стріляють на околицях. І живуть із надією на те, що коли-небудь війна закінчиться.

Тоді я ще розносила пошту. Ішла околицею Верхньоторецька й потрапила під обстріл. Тоді стріляли та влучили в селищну раду, розбомбили її. Коли я з краю прийшла, побачила, що магазин поруч постраждав теж. Там взагалі в дах влучило.

Постраждав і мій будинок. У мене з двох сторін снаряди лягли, бо в нас був блокпост поруч. І будинок стоїть, як на провулку. Із того боку, де в нас водопровід, перебило його разом із деревами. А з боку двору був мій чоловік, і його тоді осколками побило. І він сказав: «Я в лікарню не піду». Хоча потім він звернувся, і в нього дістали осколок із руки.

Ще в кінці 2014-го – на початку 2015 року біля мене на руках була мати після двох інсультів і стара свекруха. Я тоді вирішила в лютому 2015 року вивезти матір. Свекруха відмовилася, але в неї проблеми з ногами, їй було взагалі дуже важко. Моя хоч якось після паралічу відновилася, вона й ходила більш-менш. Діти в мене виїхали тоді до Полтавської області, я її туди й відвезла. Поки я там була, мені в будинок снаряди прилетіли.

Так, по околицях стріляють вночі, аж скло тремтить... І коли були «хороші» обстріли, коли все це летіло, я стояла на ганку й дивилася, куди летить. До мене летить – значить, мені ховатися? І я починаю прикривати двері та в щілинку дивитися, куди ж летить. А сама думаю: «Чи не дурна ти, стояти та спостерігати? Треба ховатися».

Самі себе налаштовуємо, що все буде добре, усе буде просто відмінно, все ж налагодиться в кінці кінців.