Ми з чоловіком купили квартиру в Маріуполі 2015 року. Я навчалася у Маріупольському державному університеті, у Маріуполі почалося моє сімейне життя і народилася дитина. 

23 лютого 2022 року я поїхала в село до батьків. В той день у батька день народження, а він тоді уже захищав Україну. Я побачила, що в мене немає документів, тому повернулася до міста. Я була певна, що повернуся у квартиру, тому взяла лише свідоцтво про народження дитини, свідоцтво про шлюб, пару кофтин, і виїхала знову. Село у тридцяти кілометрах біля Маріуполя. 

Проте більше в місто я не повернулася. До 12 квітня я була в селі, а потім виїхала з території «ДНР» на територію України, до Запоріжжя. Я побачила, що нічого доброго нова влада не принесе, коли вони сказали, щоб ми лишалися в селі три-чотири дні, поки не візьмуть Маріуполь.

Поки ми були у селі, два тижні не було світла. Добре, що у селі пічне опалення, тож було більш-менш комфортно. Батьки мають господарство, курей, тому ми не голодували. Проте я переживала за сина, бо була в істеричному стані, і він усе це бачив. 

Було дуже страшно, коли ми гралися у дворі, а окупанти підійшли до сусідів із автоматами. Ми бачили, коли горіли заводи, бо там горіло вугілля; коли були вибухи, ми теж усе чули.

Я довго вагалася, та врешті решт у смт. Нікольському знайшла людей, щоб їхати колоною. Ми виїхали о пів на восьму ранку, і о пів на четверту були у Запоріжжі. Згодом ми переїхали з Запоріжжя до Кропивницького, а потім - до Могилів-Подільського. Мама з братом лишилися, бо у селі господарство, а на додачу — чотири алабаї. Це такі собаки, яких не покинеш напризволяще.

Найбільше шокував сам факт, що прийшла війна, що живемо у час, коли події довкола у голову не вкладаються. Незрозуміло, чому саме зараз, чому саме ми? За що страждають люди, гинуть діти? Моя бабуся завжди казала, що все минеться, аби не було війни; і ось війна прийшла й на наше покоління. Надіюся, що цей жах закінчиться цього року, бо чекаю на другу дитину й хочу, щоб вона народилася у вільній Україні.