Солодовник Кіра, 10 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей №124 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Ламанова Світлана Вікторівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

24 лютого 2022 року почався той день, який ми вже не забудемо ніколи. День, який розділив наше життя на «до» та «після», день страху та болю. День повномасштабного вторгнення росії в Україну!

Мій день тоді повинен був початись о шостій ранку: планувала прокинутись раніше, щоб повноцінно зібратись до школи. Мене розбудив телефонний дзвінок подруги: «Кіро, прокидайся, у нас стріляють, почалася війна!» А я їй: «Олю, ну яка війна, що ти кажеш?» І саме в ту хвилину я й почула перші вибухи та побачила яскраві спалахи у вікні. Налякавшись, я побігла будити маму. Пам’ятаю, як почала метушитися й тривожно збирати валізи моя сімʼя, адже війна — це завжди щось страшне, жорстке та невідоме.

Того ранку всі зібрались у нас вдома: приїхали тітка й дядько зі своїми сімʼями — вони думали, що ж робити далі. Добре відчувалась напруга й наляканість.

Почувши черговий вибух, ми взяли наші валізи й поїхали за місто — головне, що всі разом. Але, на жаль, мої бабуся з дідусем залишились в окупованому селі, у якому я провела пів свого життя. Ми за них дуже хвилювалися, звʼязку з ними майже не було. У вересні 2022 року їх звільнили. Усі плакали, але то вже були сльози радості.

У жовтні мій дядько приєднався до лав ЗСУ, інший на той момент уже захищав нашу Україну. Того ж місяця мама мене відвезла до родичів у Фінляндію на 9 місяців, адже наше місто постійно обстрілювали.

Фіни виявилися приємними людьми. Там я вчила їхню мову, ходила до школи, бачила багато гарних місць, гуляла з друзями, але дуже сумувала за рідним містом, школою, друзями-харків’янами, хвилювалася за своїх рідних.

По дорозі до Фінляндії в автобусі я познайомилася з жінкою, яка їхала зі своїми дітьми. Ми говорили кожна про своє, але біль, страх, хвилювання відчувалися в кожному слові. Ми ділилися справжніми історіями про те, що з нами трапилось; про тих людей, які були налякані й стривожені, бо не розуміли, що відбувається; про ті криваві сліди на зупинці; про пошкоджене житло, яке, мабуть, уже і не відновиться. А ще про людей, які стали волонтерами, приймали біженців, підтримували та допомагали хто чим міг. Це справді самовіддані герої.

Мені й досі не зрозуміло, як у XXI столітті — столітті технологій, толерантності, освіченості — могла початися така війна. Шкода, що ми, діти, змушені відчувати страх, бачити і чути ці жахливі події. Війна показала, які згуртовані наші люди, показала, хто є ворог, а хто — друг.

Уже жовтень 2024 року, війна досі триває. Хто ж знав, що вона так затягнеться? Скільки ще триватиме? На це відповіді не знає ніхто, але вже всі знають правило двох стін, як звучить повітряна тривога, о котрій починається комендантська година, а головне — знають, як допомагати один одному. Сьогодні ми йдемо далі, не забуваючи, що відбувалося весь цей час.

Війна забрала в мене можливість бачити своїх рідних, яких я так люблю, забрала можливість жити повноцінним життям, забрала впевненість у майбутньому. У мене, як і в багатьох школярів, війна забрала можливість вчитися в затишній, найкращій школі. Тепер ми змушені навчатися онлайн, але так не вистачає тих веселих перерв, сидіння за партою, спілкування не через «екранчики». Не зважаючи на те, що я не була в рідному місті півтора роки, сьогодні я знову в Харкові, разом з моєю сімʼєю та близькими мені людьми, за якими дуже скучила. Нарешті я вдома!

Зараз я навчаюся в десятому класі, маю плани на майбутнє щасливе життя. Я можу однозначно стверджувати, що війна — це жах. Так нечесно і несправедливо, але я вчусь перемагати. Перемагати себе, перемагати невидимого ворога. І це МІЙ шлях!

Кожен пройшов різний шлях за цей час. Ніхто цього не забуде. Україна була, є і буде. Я та мільйони українців віримо в наших героїв, у нашу єдність, нашу перемогу.