Гавриленко Дарʼя, 10 клас, Херсонський багатопрофільний ліцей №20 імені Бориса Лавреньова

Вчитель, що надихнув на написання — Омельян Олена Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року о 4.30 нас розбудив телефонний дзвінок. Швидко збирайте речі, почалася війна… За декілька днів до цього майже всі телеканали віщали про те, що країну залишають іноземні дипломати, що треба зібрати тривожну валізку, про всяк випадок, та це здавалося маячнею. Але ні, таки війна. Далі все, як у тумані. Валізи, тварини, документи і, головне питання, куди їхати.

За декілька годин ми вже стояли в нескінченній черзі на заправку, машин було дуже багато, люди в паніці, усі, хто міг, тікали з міста. Поки стояли, пролунав вибух, величезні клуби диму здійнялися в повітря. Підірвали аеропорт в Чорнобаївці. Це було дуже страшно. Пального нам не вистачило, довелося повертатися додому.

Увечері почали літати винищувачі, скидаючи бомби на Антонівський міст.

Після кожного скиду вони робили коло майже над нашим домом і знову поверталися, вибухи лунали всю ніч.

Цей жах був кілька днів, уночі з балкона було видно, як щось палає в напрямку моста. За ці дні ми з сусідами облаштували підвал, щоб мати хоч якесь укриття, зробили там запас води, свічок, спустили ковдри.

1 березня окупанти зайшли в Херсон.

По вулицях нашого міста почала їздити ворожа техніка з жахливою літерою «Z», зникали люди, розстрілювали цивільні машини, грабували й палили магазини, автоматні черги доносилися з різних районів міста.

Але херсонці були незламні. Сотні людей виходили на мітинги з прапорами України, співали гімн і відкрито демонстрували, що окупантам тут не місце.

Телекомпанію «Скіфія» теж захопили й почали транслювати брехливі новини. Так продовжувалося декілька місяців. Багато людей покидали місто, ризикуючи своїм життям, виїжджали й залишали все, що мали. Колони з тисячі автівок стояли на виїзд з міста, деякі з них були розстріляні на так званих пунктах пропуску, не дивлячись на те, що на них був напис «ДІТИ».

На цей крок наважилися й ми. Збиралися швидко, усього пару валіз – і в дорогу.

Виїзд із Херсона до Одеси в нас тривав 4 доби. 

Два дні ми на світанку займали чергу в колоні на виїзд, нас розвертали, бо попереду окупанти починали стріляти по машинах. На третій день відкрили іншу дорогу, ми виїхали на світанку, без фар, щоб не привертати увагу. І ось перший блокпост. Догляд усієї автівки, документів, вивертання валіз – і все це під дулом автомата. 43 блокпости, великі й малі, на кожному від нас щось вимагали, кому солоденького, кому – цигарки. Майже цілий день ми були в дорозі, і ось нарешті побачили наш рідненький прапор, наш блокпост, наших військових. Вони були такі усміхнені, такі рідні! Ми плакали від щастя, сльози по щоках текли в усіх, люди обіймали наших захисників, цілували й намагалися хоч чимось пригостити.

І ось нарешті Одеса. Місто прийняло нас, як рідних, усе начебто добре, але серце розривалося від думки, що бабусі залишилися в окупації.

11 листопада 2022 року під час уроків усім класом читаємо новини. Нарешті ЗСУ вже в Чорнобаївці, і майже одразу звільнили Херсон, сльози радості на очах. Рідне місто нарешті вільне! Херсонці зустрічали захисників із радісними вигуками, люди намагалися хоч доторкнутися до наших хлопців, немов хотіли переконатися, що це не сон. На площі зібралися всі, хто на той момент був у місті, це стало справжнім святом перемоги. Херсонці зібралися біля оперного театру з прапорами, усі раділи, вітали одне одного, співали патріотичні пісні. Ми сподівалися, що ось-ось повернемося додому. Але окупанти засіли на лівому березі Дніпра. Почалися постійні та цілодобові обстріли міста й терор людей, які залишилися в окупації.

Наразі ми так і живемо в Одесі, яку майже щодня обстрілюють, проте повернутися додому немає змоги, тому що мій будинок знаходиться під цілодобовим обстрілом. Однак вірю в нашу перемогу й повернення в рідний незламний Херсон!