Дідик Микита, 16 років, учень 11 класу гімназії № 15, м. Новомосковськ, Дніпропетровська обл.
Вчителька, що надихнула на написання - Здравило Тетяна Андріївна
Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"
Війна внесла зміни в життя моєї родини ще вісім років тому.
Широкомасштабна війна в лютому лише остаточно закріпила ці зміни, зробивши їх безповоротними. Ми зрозуміли, що цінували не ті речі. Побачили, що люди, які були поряд, виявилися зовсім не друзями, а подекуди, ще страшніше - не рідними. Кровно чужі стали опорою та рідними по духу. Було б неправдою, якби я сказав, що ці зміни не були болісними, страшними.
Прокинутися вранці 24-го лютого від слів мами, що нас обстрілюють, було страшно. Страшно, у буквальному сенсі, до сліз.
Я пам'ятаю першу повітряну тривогу, у неділю, 27-го. Те страшне виття сирен, яке почув вперше в житті, від нього стигла кров у жилах. Я заховався з молодшим братом і сестрою у погребі, та намагався заспокоїти себе та їх.
Вийшло тоді геть погано. Батьки в той момент буквально летіли додому з магазину.... Очі рідних мені людей в ту мить будуть в моїй пам'яті все життя. Але ця ситуація не зробила нас боязкими. Навпаки, ми стали більш твердими. Ми нікуди не тікали. Який в цьому сенс? Не прийшло це у голову навіть тоді, коли моє місто отримало подарунок у вигляді ракети русні. Новомосковщина у цій війні - маленький оазис тиші. Це не Харків, що палає у вогні, це не знівечена Буча. Тут можна і потрібно жити! Тому батьки вирішили залишитися вдома, бо тут все: і коріння, і надія, і віра. Ми стали допомагати волонтерам, донатити ЗСУ, частіше ходити в храм. Ніколи не думав, що молитва може дати крила надії. Мама часто говорить, що ми обов'язково переживемо це страшне випробування. Нехай це прозвучить набожно, але Господь ніколи не дасть нам того, чого б ми не змогли побороти, перемогти.
Війна навчила нас цінувати кожну мить, проведену з родиною, цінувати кожен день життя, нехай і не завжди тепер спокійного. Навчила любити свій дім, Батьківщину, мову. Навчила терпляче чекати. А ще навчила радіти дрібницям, наприклад, посмішкам наших воїнів, яким махаємо, коли вони їдуть повз наш двір у потязі. Хоча ні, це не дрібниця. Ці посмішки та помахи рук наповнюють моє серце гордістю - бо мені відповіли на вітання Воїни, наші Титани!
Війна змінила нас усіх, але не спинила. Моя школа зачинена, але я продовжую навчання онлайн. Я обов'язково закінчу школу і обов'язково стану студентом філфаку. Війна не змусить нас коритися. Вона не затаврує нас культом жертви. Не розчавить, не зламає! Ми вже вразили весь світ своєю стійкістю, своєю силою, незламністю духу. Бо ми ж ті, про кого писав Євген Маланюк. Пам'ятаєте його слова – «...чия залізна голова і з-під катівської сокири жбурляла в чернь такі слова, що їй мороз ішов за шкіру»? Ми були, є і будемо нескореними.
Війна залишає страшні рани на серці, та вони обов'язково затягнуться, нехай страшними рубцями, але затягнуться. Мій народ виборює свою свободу не одну сотню років. Я впевнений, що цієї фінальної битви ми б не оминули. Дорогою ціною згадуємо ми, що є нащадками народу «якого правди сила ніким звойована ще не була». Але це треба обов'язково згадати, прокинутись від цього жахливого забуття. Іншого шляху до волі та нормального життя немає.
Найголовніша зміна, що сталася з нами - це те, що всі ми навчилися об'єднуватися в незбориму силу. Саме це вже стало фундаментом нашої перемоги, не лише над рашистами, а й значно головніше - основою перемоги над власною невпевненістю і меншовартістю. Настане МИР! Ми будемо сильною і квітучою країною! Я знаю! Я щиро вірю в це!