Шепета Вікторія, 14 років, учениця 9 класу Криворізького ліцею №24, м. Кривий Ріг, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Каракаш Тетяна Олексіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Я, як і більшість українських дітей, вранці, двадцять четвертого лютого, прокинулася від дзвінків моїх близьких, які з відчаєм та страхом у слухавку кричали: «Почалась війна…»

Не відразу я змогла усвідомити ці страшні слова. Адже, як мене вчили мої дідусі з бабусями, що найстрашніші слова - це війна, голод та смерть. Саме зараз ці жахливі події охопили Україну. Коли я почула перші сирени та вибухи, коли моя бабуся із Сумщини розповідала, що місто обстрілюють, до мене прийшло усвідомлення, що я живу під час війни. Чому ми, діти, маємо переживати ці жахіття?!

Думки, що пекло охопило мою країну, були змішаними та незрозумілими, тому що такі відчуття були в мене вперше. Адже про війну наше покоління знало лише з почутих розповідей, фільмів та книжок. Лише одне питання крутилося в моїй голові: «Чому? За що? Як це можливо у двадцять першому столітті?!» Розпач та сльози душили мене, та стискалось серце від болю! Я зрозуміла, що маю витримати, маю пережити. Але за що? Зібравши усі свої сили, я підійшла до мами. Ми міцно обійнялись. Саме в цей момент я відчула, що впораюсь, зможу, повинна витримати, пройти та подолати, адже не одна…

Моя сім`я завжди любляча, щира та дружна по відношенню одне до одного. Всі радощі та печалі ми звикли переживати разом. Але цей день наклав тяжкий відбиток на наших серцях! Ми зрозуміли, що маємо бути підтримкою та опорою одне одному. Саме так ми зможемо все подолати, щоб не трапилось. Саме в єднанні вся сила.

Ви знаєте, я звичайна дитина, як і більшість. Жила спокійно та безтурботно. У моїй голові були думки про майбутнє, яке собі вже планувала. Не замислювалась над буденними подіями, але зараз ціную елементарні речі, які оточують мене. Я почала радіти кожному ранку без тривог та вибухів, коли, прочитавши новини, дізнаюсь, що ніхто не постраждав. Дуже хвилююсь, коли повідомлення невтішні. Від цього мені боляче, адже багато чого не розумію. Наприклад, того, чому люди вбивають людей? Чому українці мають блукати світом? Чому невинні діти сиротіють? Чому?! Але зрозуміла, що такою, якою була раніше, уже ніколи не буду! Навіть не зможу! Я змінилась! Стала іншою! Моя родина стала іншою! Україна стала іншою. Війна нас усіх змінила: не зламала, розбудила, відродила, зробила єдиним цілим.

Кожного дня я спілкуюсь зі своїми друзями, товаришами та однолітками. Бачу, що немає жодної сім`ї, яка б не відчула на собі жахіття війни! Мій хрещений батько й старший брат захищають нашу державу на першій лінії фронту. Я зі стисканням серця хвилююся за них та чекаю найшвидшого їх повернення з перемогою! Багатьох знаю людей, які допомагають захисникам та захисницям усім, чим можуть. А як інакше?! Ми - єдині, ми - сильні, ми - вільні, незламні, ми - нація, яка не скориться ніколи й нікому, ми ніколи не віддамо свою Україну-неньку на поталу.

Оглядаючись назад, на початок війни, я усвідомила: найцінніше - це Мир, Життя та Спокій! Усі буденні клопоти маловажливі.

Ми переможемо! І це я точно знаю!