Лугвіна Софія, 14 років, учениця 9-а класу технічного ліцею імені Анатолія Лигуна

Вчителька, що надихнула на написання - Волошина Ірина Володимирівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого 2022 року – це найруйнівніший день у моєму житті, я зі страхом в очах згадую початок цього дня, як тато розбудив маму і сказав: «Почалося». Саме цей день залишив великий відбиток на все моє життя. Зараз, коли я пишу цей твір, дуже важко згадувати все те, що я та моя родина пережила, бо через декілька днів нам прийдеться це переживати ще раз, і це дуже тяжко. ВІЙНА зруйнувала не тільки українські міста, а ще дуже багато життів. Зараз у багатьох змінилися цінності: замість грошей усі мріють про довге та щасливе життя, щасливу та дружну сім’ю. Взагалі ці поняття навіть і до війни цінувалися, але зараз матусі з дітьми, які були вимушені виїхати за кордон, діти, які залишились без батьків, розуміють це, як ніхто інші.

Моя родина теж пережила багато складнощів та труднощів: я з мамою і сестрою 4 березня 2022 року виїхали кордон, бо тато та мамо кажуть, що «татові буде легше рятуватись одному». Мама 9 днів їхала за кермом, щоб мені та моїй сестрі знайти затишне місце, де ми ще будемо жити рік або навіть і два. У цій «подорожі», звичайно, можна знайти і свої плюси. Дорогою мали змогу милуватися гарними краєвидами, але все одно в голові лише одно, як о 7:20 ранку ми вмикаємо новини і чуємо: «введено воєнний стан», «почалася війна», «повномасштабне вторгнення. Рятує лише одне: відверті розмови з подругою та розмови про дім з мамою.

За час повномасштабного вторгнення я відчувала смуток, хоч маю тільки 14 років, але все одно я багато чого досягла. Останньою моєю мрією до війни будо здати іспити, щоб вступити в ліцей, зараз я вже розумію, що вчитися в ліцеї дуже класно, я хотіла і хочу в ньому навчатися, але зараз це можу називати не мрією, а метою.

З 24 лютого в моїй родині змінилося багато чого, навіть моя молодша сестра почала розуміти цінність грошей, яких і так ледь-ледь вистачає за кордоном. У цій ситуації нас більше всього підтримує тато, він каже, що «це на короткий час, і ми скоро повернемося додому».

Після початку війни ми переїхали в Іспанію. Спочатку було дуже тяжко, але потім ми втягнулися в цю мадридську рутину. 8 вересня ми повернулися в Україну, але вже 10 жовтня їдемо знову в Мадрид. Дуже сумно їхати звідси, не хочу взагалі знову переживати ті хвилини, коли прощаєшся з татом. Нас в Іспанії чекає моя бабуся та тітка з доньками, так що коли ми приїдемо, нам знову буде не сумно.

Приголомшливим було те, що я не розумію, як росіяни можуть думати, що це ми самі на себе нападаємо. Як?

Вони нам, українцям, бажають тільки зла. За що? Навіть якщо в якійсь країну була війна, у мене не було на них за це образи, я б навпаки співчувала їм. МИР для мене означав спокій та підтримку в сім’ї. Зараз для мене мир це моральна стабільність, особливо зараз, щоб не було війни, хвороб, ядерних загроз.

З початком війни моя родина переосмислила багато чого. Ми навчилися бути сім’єю навіть на відстані 3000 кілометрів. Моя молодша сестра часто плаче, їй сумно, бо друзі залишилися в Україні. Тато робить все, щоб ми жили під мирним небом. Моїм батькам зараз складно, бо повинні показувати приклад того, як треба себе поводити в критичних ситуаціях.

ВІЙНА – це погано та неправильно, але я впевнена, що Україна переможе.