У мене є чоловік, донька і син. Ми живемо в місті Чугуїв Харківської області. Ми з чоловіком – вчителі. 

24 лютого прокинулися о пів на п’яту, бо був обстріл аеродрому. В інтернеті прочитали про те, що почалася війна. Ми мешкаємо в центрі міста. По ньому були серйозні удари, наслідки яких ми бачили з вікна. Тому вирішили виїхати в Полтаву. Однак швидко повернулися, бо жили в спартанських умовах і скучали за домівкою. 

Нашій доньці 14 років. Вона була у стресовому стані. Просила, виїхати подалі. Частина її однолітків виїхала за кордон. Після спілкування з ними у неї склалося враження, що там ідеальне життя. Але я не могла кинути чоловіка і його матір. Свекрусі 72 роки. Вона майже не пересувається. 

Ми з чоловіком продовжуємо працювати. Незважаючи на такий складний час, чоловік безкоштовно проводить у школі тренування для дітей, бо у позаурочний час вони зараз нічим не зайняті. 

Рідні брати мого чоловіка живуть у росії. З одним із них ми спілкуємося, як і раніше. Він часто приїздив в гості і бачив усе, що відбувалося в нашій країні. Тут у нього рідний дім. Він підтримує нас. 

Другий брат перестав спілкуватися з нами без усяких пояснень. Чоловік дуже переживав, намагався знайти спільну мову, але той просто відвернувся від нас. Мабуть, це - найбільша сімейна трагедія. 

А всі наші друзі – в місті. Ми разом переживаємо війну, як одна родина. Ми з колегами навіть під обстрілами ходили в школу на чергування. Приймали замовлення на допомогу. Я приємно вражена своїми колегами, їхньою взаємодопомогою. 

Ми живемо думками про те, що все буде добре. Тримаємося заради дітей. Страх минув після першого місяця війни. Відтоді почалося суворе життя. 

За час війни я усвідомила, що не хочу виїжджати з України. Це мій дім. Якщо раніше мріяла про подорожі, то зараз вони не цікавлять мене. Змінилося й ставлення до української мови. Я сама викладаю її у школі. А наше місто було російськомовним. Зараз помічаю, що більшість людей перейшла на українську. Це приємно, адже це зміна світогляду. 

Я вірю, що війна закінчиться нашою перемогою. Навіть не допускаю іншої думки. Сподіваюся, що вона скінчиться до того часу, як моя донька закінчуватиме школу. Це буде велике свято. Все буде гаразд.