Мої батьки жили на Північній Салтівці, яка щитом відстоювала Харків на самому початку війни. З самого початку війни 12 діб ми просиділи в підвалі нашого будинку без світла, поки ми не виїхали до села. Квартири у батьків вже нема, тепер ми більше року живемо у чужих людей в селі всі разом. Це віддруковується на психіці дитини. Я працюю, але грошей не вистачає. Так як батьки старенькі, то всі вони на мені.

Важким та шокуючим було вивозити 5 березня минулого року батьків з-під обстрілів. В той момент, коли я виводила батька під руки з під'їзду, ми потрапили під авіаудар в мій дитячий садок (а там того ранку у підвалі було понад 50 людей), який знаходився в 300 метрах від мого під'їзду. Нас розкидало у різні боки, але дякую Богу, що всі залишились живі. Водночас всі будинки, які стояли поруч залишились без вікон, абсолютно усі. Дякую і ще раз дякую Богу за те, що приїхала не на пів години пізніше, а встигла вивезти рідню. Ці спогади закарбувалися в нашій пам'яті на все життя.

Батько діабетик, і після цього на психологічному рівні йому стало дуже важко. Коли він відлітів від мене, то дуже пошкодив ногу. А так як ноги у діабетиків дуже хворе місце, то пролежав він 5 місяців в лікарні. Ампутували 3 пальці, так як вони ніяк не могли загоїтися. Гуманітарна катастрофа в нас була у тому, що ми ніде не могли дістати батькові інсулін.