Мене звати Олена, і мені 38 років. Початок війни знайшов мене вдома з дітьми, коли чоловік був у відрядженні у Миколаєві.

Дуже важко було знайти їжу, особливо, коли запасів немає, особливо якщо ти живеш у квартирі. Те, що на другий день чоловік чудом повернувся, було справжнім дивом. Ми швидко зібралися тікати з Херсона до батьків у село, але тато мій тяжко захворів і просив нас не приїжджати через коронавірус. Хоча ми вже були готові до виїзду, зібралися біля машини, але вирішили повернутися в квартиру.

Подруга зателефонувала мені наступного дня і сказала, що по тій трасі розстріляли машини та людей у той момент, коли ми готувались до виїзду. Це було так шокуюче, що довго не могла вирішити, чи варто їхати через окупацію. Проте 16 квітня 2022 року чоловік мене переконав, що так більше не може продовжуватися, і що ми маємо виїхати. Заради дітей я зібрала свої речі і під обстріли ми виїхали з Херсона. Це було наче вибратися з мішка, в якому ми жили.

Пригадую, що з першого дня в магазинах Херсону вже не було продуктів, все розкупили за лічені години. Яйця, хліб, м'ясо, молоко та інше - все зникло. Банкомати не працювали, тому люди привозили продукти з сіл, хто що мав. Іноді чоловік виходив зранку, брав сумки і пусті пляшки, і ходив по вулицях, де було скупчення людей, бо там щось роздавали або продавали. Раціон став дуже обмеженим, але люди ділилися між собою. Сусіди стали більш доброзичливими. Це згуртувало всіх проти ворога.

Інтернет був дуже слабким або взагалі не працював. Не знала, що відбувається в місті, де постійні вибухи, а ти залишаєшся вдома.

Моя робота - це мої діти, я займаюся їх вихованням та навчанням. Діти досі бояться звуків сирен та шуму. Це було справжнє випробування для нас всіх.

30 вересня 2023 року ми вперше за півтора роки повернулися додому, щоб забрати частину своїх речей. Коли я зайшла в дитячу кімнату, ліжка були застелені так само, як і тоді, коли ми її залишали. А на столі лежали підручники для першого класу, хоча ми вже в третьому. Час зупинився в тій квартирі. Речі дітей, які я хотіла забрати, виявилися замалими. Сенсу не було їх чіпати, тому ми залишили їх у шафі. Інформація про те, що на блокпостах на виїзді росіяни можуть забрати цінні речі, які їм сподобаються, змусила нас сховати свої обручки. Ми знов поїхали з нашої оселі.

Це було дуже важко, але ми дожили до цього дня. І хоча кожен день йдуть обстріли у нашому районі, ми все ще чекаємо на повернення додому.