Мене звуть Марина, і мені 35 років. Разом зі своєю сім'єю ми проживали в Мелітополі, коли війна настигла нас вдома. Перший вибух прогримів зовсім поруч, адже наш район знаходиться близько до аеродрому. Від вибухової хвилі навіть вхідні двері нашого будинку розлетілися від тиску. З переляку та від усвідомлення, що війна насправді почалася, ми всі як можна швидше побігли в підвал, де чоловік накидав ковдри і теплий одяг.

У місті вимкнули світло та перекрили водопостачання. Потім сигнал мобільного зв'язку зник. Через тиждень окупації магазини припинили поповнювати свої полиці, деякі магазини були розграбовано. Одного разу, зайшовши до крамниці, ми побачили лише бублики – більше нічого не залишилося. Особливо шокувало, коли російські військові розбили вітрину аптеки і викидали з неї медикаменти, а люди, як собаки, збирали їх по вулиці.

Ми стикалися з гуманітарною катастрофою. Воду доводилося просити у сусідів, вони мали свою криницю. Це все сильно вразило нас.

Коли виїхали з окупованого міста, ми відчули велике полегшення, але потім почалося виживання. Ми змінили чотири місця проживання. Зараз сім'я не живе разом в повному складі.

Обстріли, страх, неможливо забути чи пережити це безслідно.

Я держслужбовець і продовжую виконувати свої службові обов'язки після виїзду з окупованого міста. Якщо вдасться повернутися додому, можливо, зміню роботу. Проте зараз це неможливо через фінансові труднощі, але я ще тримаюсь завдяки зарплаті.

Наш будинок був обстріляний, над ним збили ракету, уламки пошкодили будинок та всі інші будинки на нашій вулиці. Вікно в нашій спальні досі розбите, і в мене є його фото, яке нагадує нам про ті страшні часи в Мелітополі.