Будинок Світлани Семенівни зруйнований. Повертатись їй нікуди
Ми з Донецької області, зараз живемо в Дніпропетровській.
Ми жили на передовій лінії усі ці роки. У 2014 році не настільки було страшно, нам не доводилось виїжджати. Після початку бойових дій у нас роботи не стало, але ми підробітками перебивались.
А цього разу ми змушені були поїхати з дому. В нас була їжа і вода. Адже ми в селі були. А от обстріли були такі, що витримати неможливо. Снаряди летіли і вибухали біля нас. Було дуже страшно. Хата наша розбита. Згоріло все до тла. В нас і корова була, і телята, але ми вигнали тварин у світ білий, заплакали та й поїхали.
У травні з-під обстрілів нас вивезли у сусіднє село військові, а далі вже забрали волонтери. Ми не знали, куди нас везуть, - хотіли лише, щоб подалі.
Ніхто не знає, що на нас чекає попереду. Поки що ми раді тому, що тут не стріляють, більше не треба сидіти у підвалах і тремтіти.
Звісно, ці події вплинули на здоров’я. Похворіли всі - з тиском проблеми і головні болі страшні. Від поганих думок рятує сім’я, онуки.Намгаюсь заспокоювати дитину і сама себе заспокоюю: страшне вже позаду.
Як зустрічаю односельців, - радію, наче вдома побувала.
Хочеться, щоб скінчилась ця війна якнайшвидше, щоб онуки і діти не бачили цього страху, який ми перенесли на собі. І додому хочеться поїхати, але дому вже немає і села теж.
