Перше, що я почула, це телефонний дзвінок і слова: «Повна бойова готовність!» Я прокинулась і почала збирати документи. Чоловік поїхав на службу, а я зателефонувала батькам. Вони також зібрали речі і приїхали до мене. Десь о шостій ранку ми почули перший вибух.
26 лютого нас почали обстрілювати з «Ураганів». Потім почали літати літаки, і 5 березня недалеко від мого будинку скинули бомбу.
Наступного дня батько одвіз мене з дитиною до Полтави, а 8 березня ми потягом поїхали на захід України.
Зі мною їхала ще моя сестра. То було легше, бо вона везла речі, а я з дитиною. Потяг затримувався, бо ми їхали через Київ, який у той момент якраз обстрілювали. Але все минулося.
Коли ми приїхали на захід України, то дитина всього боялася. Я себе стримувала. Але потім ми відійшли, бо там було тихенько, спокійно, люди добрі. Ми себе почували, як вдома.
Я, якщо чесно, сподіваюсь, що все закінчиться до нового року.
