Астраханцева Аврелія, 15 років

Переможниця конкурсу есе 2024, 3 місце

Новомиколаївський ліцей № 1 Верхньодніпровської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Беспалько Наталя Вікторівна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Жахливі картини Довженкової кіноповісті «Україна в огні» ставали реальністю ХХІ сторіччя. Невже знову?! Думки тиснули серце, а розум відмовлявся сприймати дійсність.

Примарність швидко вивітрилася, натомість страх і відчай  заволоділи тілом, скували розум, заважали дихати.

Сум'яття.

Світанок був неспокійний, метушня та стрес супроводжували мене та мою родину впродовж усього дня. Швидкі збори «тривожної валізки»,  пошук ліків, засобів гігієни, теплих речей та води – опис подій того бентежного ранку.

Хоча, відверто кажучи, мені було лячно й моторошно не за себе, а за неньку, яка в той час була в Києві у відрядженні.

Трагічні новини, до яких були прикуті мої співвітчизники і я, докидали хмизу в жар. Я гарячково раз за разом набирала матусю, але довготривалі гудки переривало мовчання. Мою душу охопив жах і паніка, а серце так відчайдушно калатало, що здавалося, неначе я втрачаю свідомість.

Мозок малював ефемерні жахливі сцени, говорячи: ти її більше ніколи не побачиш.

Тривога  

Наступний ранок подарував моїй родині полегшення, бо на зв'язок вийшла найрідніша людина у світі – мама. Вона була дуже засмучена та стривожена, хоча намагалася це приховати.

Безсонна ніч в укритті разом із десятками інших людей далася взнаки, ненька не могла довго говорити, а її голос все слабшав і слабшав.

Сумна радість

День пройшов, немов навіжений. Постійні телефонні дзвінки починали дратувати, але було приємно чути, що всі рідні та знайомі живі. Це, мабуть, єдине, що розвіювало неспокій та заглушувало тривогу.

Цього ж дня було вирішено, що мій двоюрідний брат зі своєю сім’єю переїде з Донеччини до нас, де попри всі негаразди було більш-менш тихо.  

Родинність  

Війна зі споконвічним несамовитим ворогом, який приніс на українські лани широкополі переслідування, катування, вогонь і смерть, тривала два тижні. З-за кордону повернувся мій дядько [Роман]. Він був рішуче налаштований, не чекав запрошення, добровільно вступив до лав ЗСУ.

«Якщо не ми, то хто боронитиме  нашу країну від самолюбної дикунської Російської імперії?» – говорив він. Я з ним погоджувалася, бо нікчемні мокші-орки  намагалися посіяти в наших душах безсилля, страх і розпач, бо непокаране зло завжди повертається.

Відчувши безмежну лють до ворога, я відповіла своєму Ромі словами Тараса Шевченка: «Діла добрих оновляться, діла злих загинуть». Все ж таки було боляче відпускати його туди, де на кожному кроці, причаївшись, чатувала безжалісна смерть.

Виваженість

До повномасштабного вторгнення Московії в Україну мій дядько працював далекобійником, обколесив усю Європу. На батьківщині його щоразу з нетерпінням  чекали донька та син.

І зараз чекають, але вже з війни. Короткотривалі відпустки допомагають Ромі відволіктися  від моторошних подій воєнного сьогодення, хоч ненадовго поринути в побут.

А ми – його родина – усіляко намагаємося підтримати нашого оборонця, хоч він цього не просить; відкриваємо збори, готуємо харчі для їхньої бригади, передаємо теплі речі.

Розрада

Змалечку моїм улюбленим заняттям було в’язання, тому я вирішила робити те, що в мене виходить найкраще, що відволікає і тамує біль.

Почала в’язати невеличкі за розміром іграшки у формі  яскравих кумедних тваринок і  продавати їх. У моїй маленькій справі не було зазначено конкретних цін. Кожен міг заплатити стільки, скільки бажало його небайдуже вразливе серденько. На зароблені кошти я купувала для наших незламних відчайдушних оборонців ліки, засоби гігієни, одноразовий посуд, їжу швидкого приготування, чай, каву, солодощі.

Небайдужість

Боротьба продовжується. Плаче рідна земля кривавими сльозами.

Україно-ненько, оспівана, омріяна, просякнута болючим смутком і стражданням, але до терпкого солодкого щему в серці дорога й близька. Ми вистоїмо попри нелюдські виклики новочасся. Ми вистоїмо попри те, що ти знову в огні. ВИСТОЇМО, МУСИМО ВИСТОЯТИ!

Віра, Надія, Любов.