Березанська Софія, 18 років

Переможниця конкурсу есе 2024, 3 місце

Київський професійний коледж мистецтва та технологій сервісу

Вчитель, що надихнув на написання есе - Хохлова Ірина Яківна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року близько четвертої ранку почалася війна. Для мене вона почалася о 7:53, коли я почула гучні розмови по телефону і мама розбудила мене: «Вставай, війна почалася» – фраза, яку досі важко згадувати. Ще день тому ми з подругами сиділи в школі, обговорювали чутки, і я сказала, що нерозумно і безглуздо починати війну з Україною.

Виявилося, що людській дурості і жорстокості немає меж.

Перше відчуття того ранку – паніка. Як, куди бігти? Що взагалі робити? Але спокійний голос мами наказує збирати «тривожний рюкзак». Цілий день пройшов, як у тумані, нічого не пам'ятаю. Наступні спогади – чотири дні в підвалі дитячого садка. Сиро, холодно, темно і дуже страшно.

У той момент я ще не до кінця одужала, перебування в такій обстановці спровокувало бронхіт. Пам'ятаю нічні перестрілки, гільзи вранці, як летіли занепокоєні птахи, а наша авіація розгорталася в небі.

Було дуже лячно, але я розуміла, що потрібно щось робити. Сидіти на місці не хотілося, хотілося допомогти. Напівпорожні полиці магазинів, порожні аптеки, але ми дістали ліки і продукти, і я розносила їх пенсіонерам.

З татом набирали воду в бюветі, робили запаси, частину відносили людям у нашому будинку і окрузі, загалом підтримували одне одного, як могли.

В усій цій метушні я не помітила, як минув час. На вулицю виходити стало не так страшно. Я ночувала в будинку, в двірницькій, де тато побудував для мене маленьке ліжко. Були моменти, коли я спала в коридорі під час обстрілів. Час ішов. Я почала виходити гуляти, і це було так дивно.

Здавалося, ніби тільки мені одній тривожно і страшно, а люди навколо продовжують жити своїм життям. Це була екзистенційна криза – відчуття, яке переслідувало мене перші чотири місяці.

Пізніше стало легше, я навіть перестала сильно боятися сирен, думала, що так буде завжди. Але… я помилялася.

Перша тріщина

Момент, коли померла частинка мене. АН-225! Легендарний вантажний літак, виготовлений на Заводі імені Антонова.

21 грудня 1988 року о 12:15 він вперше піднявся в повітря.

22 березня 1989 року Ан-225 здійснив політ з вантажем 156,3 тонни і побив одночасно 110 світових рекордів.

24 серпня 2021 року, в День Незалежності України, востаннє здійснив політ над Києвом.

27 лютого 2022 року перевізник космічного корабля «Буран» був знищений у своєму ангарі під час боїв за Гостомель.

Одним із конструкторів цього літака був мій дідусь.

Пам'ятаю, як він у моєму дитинстві розповідав про дуже великий літак, якого конструювала велика команда. Цей літак був не лише величезною частиною української історії, а й частиною історії нашої родини.

Восени 2023 року мені діагностували алопецію,  випадіння волосся будь-якого ступеня. Мені поставили діагноз «вогнищева алопеція». Я проходжу лікування, і ділянки без волосся потихеньку почали заростати. Але щастя тривало недовго.

Уже в середині весни, коли я влаштовуюся на свою першу роботу, отримую сильний стрес протягом двох тижнів – і волосся випадає майже повністю. Я вирішую поголити його остаточно.

Мені ставлять діагноз «тотальна алопеція», адже волосся на тілі теж випало, і нове не росте. Причина випадання стрес. У мене ніколи не випадало волосся так сильно, але війна так вчинила зі мною. Було багато булінгу, панічних атак, істерик. Я розчаровувалася в людях ще більше. Як можна в такій ситуації нашої країни і народу замість того, щоб підтримувати одне одного, принижувати людей, які не винні в тому, що з ними сталося?

Я пройшла цей шлях прийняття себе в новому вигляді, зараз мене не турбують дурні негативні висловлювання людей про мою зовнішність. Навпаки, на моєму обличчі з’являється посмішка.

Надлом

8 липня 2023 року. Охматдит. День, коли я знову зламалася.

Ранок, тривога, але я все одно йду на роботу. Випиваючи ранкову каву зі знайомими, ми слухаємо вихід ППО, і через кілька секунд майже над нами збивають дві ракети. Ми ховаємося в під'їзді, втягуємо туди жінку, яка проходила повз. Свист.

Близько 10:50 ракета потрапляє в будівлю діалізу Охматдита. Ці звуки назавжди залишать слід в моїй душі.

О сьомій годині того ж вечора я пішла допомагати в Охматдит. Ми несли воду, завантажували машини медикаментами і продуктами. Водії, звичайні люди...

Вимушена перерватися, на жаль. І знову тривога: всі в укриття!