Михайлович Нікіта, 10 клас, Ліцей № 2 ім. А.П. Бахути Новокаховської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Новікова Ольга

"1000 днів війни. Мій шлях"

Моє життя змінилося в один момент — 24 лютого 2022 року. Того дня вранці я прокинувся від гучних вибухів, і вже за декілька годин дізнався, що наша Нова Каховка, Херсонської області, потрапила під окупацію. З першого дня повномасштабного вторгнення наше місто стало частиною війни. Я, мама, бабуся та наш кіт Семен опинилися в пастці на невизначений час.

Життя в окупації стало справжнім випробуванням. Перші дні та тижні минали в страху та невідомості. Я тоді був 13-річним підлітком, і хоч війна здавалась чимось далеким, вона раптом стала нашим новим нормальним.

На вулицях з’явилися військові, від сусідів доносилися тривожні новини про обшуки та зникнення людей. Окупанти встановлювали свої правила, і навіть похід до магазину ставав небезпечним. Ми з мамою намагалися триматися разом, підтримуючи одне одного, але часом відчуття безнадії переповнювало.

Мама виховує мене сама, і завжди була для мене опорою. У ті важкі місяці її сила допомогла нам усім триматися.

Бабуся намагалася зберігати спокій, хоч ми всі розуміли, що ситуація погіршується. Постійні відключення світла, відсутність зв’язку із зовнішнім світом, нестача їжі — усе це стало частиною нашого життя. Але найгірше було відчуття ізольованості: здавалося, що весь світ нас забув.

Кіт Семен був тим, хто допомагав нам відволіктися від страхів. Його постійна присутність і безтурботність стали своєрідною втіхою в цей важкий час. Він, звичайно, не розумів, що відбувається, але його спокій нагадував нам, що попри все, ми все ще вдома. Але чи дійсно це був наш дім, коли навколо панувала така небезпека?

Пів року ми прожили в окупації. Із кожним днем ставало зрозуміліше, що наше майбутнє під загрозою. Я не міг продовжувати навчання, життя перетворилося на виживання.

Окупаційна влада намагалася впливати на всі сфери нашого життя, і єдиним правильним рішенням було виїхати. Це було дуже складно — покинути рідний дім, залишити все, що було знайомим, але мамине рішення було твердим: ми мусимо зберегти життя і дати мені можливість вчитися.

Ми переїхали на підконтрольну Україні територію, до Кривого Рогу. Спершу було важко звикнути до нового місця. Місто, хоч і українське, здавалося чужим.

Ми починали все з нуля, без впевненості у завтрашньому дні. Але тут ми відчули підтримку — як з боку інших людей, так і держави. Я зміг повернутися до школи, продовжити навчання. Це було надзвичайно важливо для мене, адже окупація позбавила нас навіть найпростіших прав і можливостей.

Наша Нова Каховка досі перебуває під окупацією. Коли я думаю про це, мене переповнюють змішані почуття — сум за рідним домом, тривога за друзів, які залишилися там, і водночас гордість за те, що ми не здалися, що змогли вирватися і продовжити жити.

Ми більше не відчуваємо ту безнадійність, яка здавалася постійною в перші місяці війни. Хоч тут, у Кривому Розі, наше життя не ідеальне, але ми маємо свободу і можливість бути частиною своєї країни.

Ми зрозуміли, наскільки важливим є питання безпеки і можливості продовжувати життя в нових умовах. Адже навіть коли навколо все змінюється, основою залишається наша родина. Моя мама, яка зробила все можливе, щоб ми не залишилися заручниками обставин, і бабуся, яка завжди знаходила спосіб заспокоїти та підтримати нас, стали тими людьми, які врятували не лише фізично, а й морально. Кіт Семен, хоч і не розуміє, що відбувається, залишається нашим маленьким символом дому.

Зараз, проживши пів року на новому місці, я розумію, що для мене важливо не тільки навчання, а й те, щоб залишатися небайдужим до того, що відбувається навколо.

Я почав активніше цікавитися громадськими ініціативами, допомагати своїм одноліткам, які переживають схожі труднощі. Це дає мені відчуття, що я не просто спостерігаю, а й роблю щось корисне для країни, навіть якщо це невеликі кроки.

Минуло вже понад 1000 днів війни, і кожен день був випробуванням. Війна змінила мене. Змінила моє ставлення до життя, до того, що є насправді важливим.

Моя сім'я, наша єдність і спільна підтримка — ось що допомогло нам пережити цей страшний період. Я більше не той підліток, яким був до 24 лютого. Я став свідомішим, дорослішим і зрозумів, наскільки важливо цінувати те, що ми маємо.

Наш шлях продовжується. Ми ще не вдома, але надія на повернення ніколи не залишає мене. Я вірю, що настане день, коли ми знову повернемося до Нової Каховки, і наше місто стане вільним. Тепер я знаю: кожен із нас — частина великої боротьби за свободу, і навіть якщо ти ще підліток, ти можеш зробити свій внесок.