Прокопенко Павло, ІІІ курс, група 33, ДПТНЗ «Луцьке вище професійне училище», м. Луцьк, Волинська область

Викладач, що надихнув на написання есе — Пальчук Любов Василівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Я бачив пекло. Тут, в раю, у нашій прекрасній Василівці, у місті з чудовими пейзажами, з неперевершеною архітектурною оздобою – садибою Попова, у місті, де жили щасливі люди. Тут мій садочок, школа, тут мій дім, де я народився, зробив перший крок, сказав перше слово, де кожна цеглина ввібрала в себе історію моєї родини.

Це все було… до 24 лютого 2022 року, до дня, коли в наш райський куточок увірвались вороги. Своїми танками, бомбами, снарядами почали паплюжити і знищувати мою землю. Чому?

Хто вас кликав? Невже ми заслужили на те, щоб відчувати страх, пекельний біль, муки в час, коли життя прекрасне, коли є мрії, коли довкола така краса? Чому? За що ви, спадкоємці сатани, прийшли до нас? Невже ви гадаєте, що, відправивши до нас колони техніки, ми відкриємо для вас свої обійми, ми будемо зустрічати вас із хлібом-сіллю? Невже переляканий люд, який ховається по підвалах, буде з радістю й усмішками бігти до вас, вітатиме ваш «руській мір»?

Пригадую постійний плач маленького братика. Він здригався від кожного розриву снарядів, ховав голову під подушкою, гадаючи своїм дитячим розумом, що це його врятує.

Ми декілька днів не виходили зі свого нашвидкоруч створеного укриття. Розуміли, що один удар авіабомби – і наш підвал перетвориться в руїни, але ми вірили, що все скоро мине, що наші воїни швидко виженуть ворога. Але, на жаль, цього не сталось. Ми розуміли, що не через відсутність сили, завзяття, а через те, що ворог був добре озброєний, а ми були просто до цього не готові.

За декілька днів обстріли стихли. Ми потроху виходили на подвір’я, визирали на вулиці, але… там стояли танки… не наші. Час від часу пролітали гвинтокрили. У дім зайшли вони. Представились як нова влада. Сказали, що тепер наша Василівка – це росія.

Я не знаю, як зумів тоді стримати сльози? Як же так? Я маю закінчити дев’ятий клас, хочу стати кухарем, хочу вивчати свою історію, не їхню. Навчання закінчив дистанційно. Що далі? Піти навчатись у «їхній» заклад? Ні! Батьки були налаштовані категорично: ми виїжджаємо звідси, поїдемо до наших родичів у Луцьк. Мама, тато, я, братик, дідусь і бабуся – всі дружно почали збирати речі. Звісно, багато із собою не візьмеш. Ми розуміли, що залишаючи дім, відаємо його на пограбування ворогові.

Мій другий дідусь (по татовій лінії) відмовився їхати.
— Я не покину дім. Тут я прожив своє життя, тут і помру. Я постараюсь зберегти його для вас, щоб ви мали куди вернутись, — ці його слова я запам’ятаю назавжди. Моє серце щоразу буде тремтіти при згадці про дідуся і рідне місто.

7 серпня 2022 року. Надворі безперестанку ллє дощ. Їхати потрібно ґрунтовою дорогою, бо інші шляхи заміновані. До Запоріжжя лише 50 км. Цю відстань раніше ми долали за годину. Цього разу добирались три дні.

Черга з автомобілів була величезна. Нестерпна погода, неможливість подбати про гігієну, а головне – два російські блокпости. Як бридко, коли нишпорять у твоїх речах, знову і знову перевіряють телефони. Години йшли на те, щоб під’їхати хоча б на декілька кілометрів, але ми зуміли це зробити.

Ми знали, що кожен метр, кожен сантиметр наближає нас до вільної України. І ось ми в Запоріжжі, а за два дні – в Луцьку.

Як тільки поселились, я пішов подавати документи до Луцького вищого професійного училища. Хоча у мене забрали мою землю, але не відібрали мрію — я стану кухарем, кондитером.

Перші дні перебування в Луцьку дались нелегко. Звісно, я відразу ж забув про російську мову. Мені чомусь було соромно нею розмовляти, зважаючи на те, що всі лучани україномовні. Мені здавалось, що тут все чуже, не моє, я не зможу звикнути. Але це минуло досить швидко. Луцьк — дуже гарне місто, довкола приємні і привітні люди. Я відразу ж знайшов нових друзів. Викладачі, а особливо мій майстер виробничого навчання, стали для мене опорою і підтримкою.

Я старався вчитися, намагався не підвести рідних.

Ось я вже на третьому курсі. У мене є успіхи — друге місце в обласній олімпіаді з охорони праці, третє місце в обласному конкурсі фахової майстерності з професії кухар. Я працюю в одному з найпрестижніших ресторанів Луцька. Впевнений, що з часом стану шеф-кухарем.

Що змінилось у моїй сім’ї? Узимку 2023 року до лав ЗСУ мобілізували тата. Незважаючи на певні проблеми зі здоров’ям, він не намагався уникнути мобілізації, оскільки знав, що мусить звільнити нашу Василівку.

Навіть сьогодні, коли на декілька днів прийшов у відпустку, його обійми, слова, непохитність вселяють в мене віру, що моє рідне місто знову буде моїм, що мій тато очистить його від російського сміття, а всі манкурти й колаборанти навіки покинуть нашу українську землю.

Я вірю! Я знаю!
Василівко, ти будеш звільнена! Чекай на мене!