Мінакова Руслана, 11 клас, Оболонська ЗОШ І–ІІІ ступенів Коропської селищної ради, Чернігівська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Федоренко Ольга Олексіївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна. Слово, що завжди лякало. Іноді було незрозумілим. Раніше воно змінювало життя мільйонів. Але я ніколи не думала, що вона докотиться і до нас… В принципі, я мислила, як і тисячі українців.

З чого ж почалася повномасштабна війна для мене? Я досі пам'ятаю той ранок четверга.

Восьмикласниця Руслана прокинулася зранку від будильника. Час збиратися до школи. Взявши до рук телефон, прийшло повідомлення на Вайбер. Тодішня класна керівниця пише: “Діти, сьогодні в школу не йдемо, у нас війна”.

Ми здогадувалися, що так буде. На класних годинах нам розповідали, що робити в таких випадках. Вставши з ліжка, я покликала бабусю, через те, що жила з нею. Кажу їй: ”Ба, у нас війна”. Увімкнули телевізор. І з цього моменту я зрозуміла, що все так серйозно. Що це серйозно — війна. Що це не жарти. Не маніпуляція, щоб набрати переглядів. Війна, на якій вбивають. Війна, на якій руйнують. Війна, на якій ґвалтують та грабують.

Наша країна швидко згуртувалася. Село наше винятком не було.

Ми швидко почали збирати стару білу тканину, ту, що не плавиться. Різали, а потім місцеві чоловіки, що були в теробороні тутешній, по свободі вішали нам рибальські сітки. А ми, як справжні бджілки-трудівниці, швидко заплітали їх.

З продуктами, звісно, страшно було. Боялися голоду. На щастя, у нас можна було розрахуватися карткою. Всім було набагато легше. Скуповували все. А перший воєнний хліб… Я ніколи не забуду цей смак… Добрішого хліба не куштували, і навряд чи скуштую. Навіть пишучи цей текст, відчуваю його смак в роті.

А далі — якийсь туман. Пам'ятаю лише, як хотіла підписати контракт у 18. Були на це свої причини. Але зараз не хочу. І це також історія стосовно війни.

Ще одна дата, що змінила моє життя назавжди — 07 квітня. Тато не читає добу повідомлення. 12 квітня — вже три дні не з'являється в мережі. 19 квітня. Поки я була в школі, телефонує мама. Питає, коли ми будемо їхати додому. А нам до автобуса ще 6 годин. Я одразу зрозуміла, що щось не так. На навчанні забула за це. Зустрічає нас мама. Заплакана. На запитання «що сталося?» відповіла, що вдома все розкаже.

Боялася, що щось з бабусею сталося. Вдома вона мене посадила на стілець й каже: ”Ти сильно не переживай. Батько безвісти пропав”. Мене одразу в сльози, хотіла втекти на кухню, наодинці поплакати — мене перехоплює мама. Обіймаючись, плачемо вдвох.

Через деякий час дзвонить тьотя, татова сестра. Каже, що військкомат подзвонить тобі. Через годину знов тьотя дзвонить, каже: ”Руся, батька твого вбили!”. Я падаю на крісло з криком: ”Як?!”. Досі пам'ятаю її слова: “Як, як? А як на війні вбивають?”. Мене в сльози. Я не готова була. Не готова. Він був лиш водієм. Розвозив бензин та мастило. Як він міг пропасти? Я вважала, що з ним все буде добре. Я сердилася на його постійне “все стабільно”, ніби в нього нема більш, що розповісти мені, чим поділитися. Зараз би віддала все за це “стабільно”.

Зараз пробачила йому все. Лиш би знайшовся. Звісно бажано живим. Але згодна вже на будь-якого, аби тільки знайшовся.

І так вже пів року — у мене заяви, сльози, надія, моніторинг каналів з полоненими. А ще — суди. Його цивільна дружина подала в суд, щоб її визнали офіційною. Ну й оскільки я — єдина татова дитина, то там я як зацікавлена особа.

Найбільше боюся, що ніколи тата не знайдуть. Отак от. Візьмуть й не знайдуть. Ніхто не знає, може він по Донецьких степах розвіявся. Містечко це зараз окуповане.

А от мрію, як і всі, про скорішу перемогу. Я вірю, що вона буде. Палко вірю. Я знаю, що буде. Рано чи пізно, але буде. Бо за нами — правда, а правда завжди перемагає.

Слава Україні!