Олена з дочкою довгий час прожила в окупації. Найяскравіший спогад тих днів - страх, який і досі часто перехоплює подих.
Про початок російського вторгнення я з родиною дізналася 24 лютого о п’ятій ранку. Ми знаходилися в себе вдома, мирно спали. Наша родина живе в Харківській області – село Безруки, Харківський район. Зрозумівши, що це війна, чоловік відразу поїхав на службу, а я з дитиною залишилася вдома.
Десь о 15:00 почули, як їдуть танки, а уже о 19:00 рашисти зайшли в село і знаходилися тут декілька днів. Два танки стояли практично біля нашого двору.
Весь цей час я з дочкою була в селі. Ми жили в погребі, тому і досі я лікую її від переохолодження і запалення нирок.
Нам пошкодили електропостачання в перший же день. Світла в селі немає і досі. У лютому і березні було сильно холодно, ми грілися біля газової плити на літній кухні, коли була така можливість. Десь через тиждень я почала волонтерити і аж до квітня щодня допомагала жителям села.
Потім у нас не стало і газу. Води теж не було, бо не було електрики. Довелося городами бігати до сусідки - у неї був колодязь, а на вулиці стояли бойовики. Пережили ми і проблеми з продуктами. Страшно боялися голоду, а ще того, що російській військові зайдуть у двір і дізнаються, що мій чоловік служить у ЗСУ. Звичайно, ще більше я боялася за дитину, бо ми були під постійними обстрілами. А коли по селу розкидали міни і маячки, страх закінчився і почалося справжнє жахіття.
Ми всього боялися: страшно було їздити по гуманітарну допомогу для села, потім було страшно було її видавати, постійно боялися, що в село може влучити снаряд або ракета.
Декілька разів я ховалася в машині і тихенько плакала від безсилля, щоб не бачила донька. Намагалась сама себе заспокоїти - говорила собі, що зараз, як ніколи, потрібна «холодна голова» на плечах.
А ще у нас не було нормального мобільного зв'язку, тож ми боялися, що якщо щось трапиться – ми навіть не зможемо попросити про допомогу. Час від часу мене огортав липкий страх за чоловіка, який не з нами.
За цей час ми зіштовхнулися з усіма можливими і неможливими проблемами. Приміром, тільки два дні тому в селі з'явився газ. Але питання з їжею я вирішила ще давно. Ми знайшли волонтерів, які могли нам допомогти. Склали списки найбільш незахищених жителів – дітей, інвалідів, пенсіонерів, діабетиків. Зверталися за допомогою всюди, де могли. Телефони заряджали в машині по черзі. Ділилися ліками.
Потім мені з дочкою довелося тікати до іншої області. Чоловік залишився на службі, але про рідне село не забуває: допомагає, чим може, місцевим волонтерам.
Українці - дуже сильна нація. Звичайно ж, є різні люди. Але тільки зараз я зрозуміла, що тобі можуть допомогти незнайомці, від яких ти навіть нічого не чекаєш. Нас прийняли люди, яких я до цього не знала: вони дали все необхідне, допомогли дочці зі школою, одягом, харчуванням. Коли ми з донькою потрапили до лікарні і знаходилися в стаціонарі, вони теж нас не покинули і дуже допомагали.
Я, на жаль, залишилась без роботи і поки не змогла нічого знайти. До війни я працювала у ТРЦ - була продавцем у ювелірному відділі. У мене була прекрасна робота в гарному магазині. Зараз я готова працювати ким завгодно, бо роботи і складнощів не боюся.
Дочка ще маленька, та після всього, що було вдома, боїться сама навіть до вбиральні йти. Коли лунає повітряна тривога, кричить, що треба тікати, що нас і тут знайшли.
Нам все навкруги нагадує минуле - таке хіба можливо забути?! Ми і досі не вдома, бо там небезпечно. Коли повернемося – не знаємо. І головне запитання: "Чи буде, куди повертатися?" Половина нашого села перетворилася на руїни: у школу був приліт, на кладовище - теж. Тут, звичайно, спокійніше, гарні люди, але це - не наш рідний дім. На Харківщині лишилися моє серце і душа.
З собою ми не могли взяти все, що хотілося, тож у сумку склали лише найнеобхідніше – документи і трохи речей. З дорогоцінного – бірка з пологового будинку та перший зуб доньки. Це і є моя ниточка зв'язку з тим щасливим життям, коли у нас було майбутнє і мир. Ці речі я вже точно нікому не віддам. Гугл фото часто мені нагадує про життя, яким ми жили раніше. Сподіваюсь, після Перемоги воно буде ще краще.
