Рідне містечко! Мої дорогі рідні, земляки, друзі! Я дуже їм вдячна за все: за підтримку, за розуміння, за допомогу. Усім людям, які допомагали, які були не байдужі до моєї сім’ї, усім величезне спасибі. І звичайно ж, Фонду Ріната Леонідовича.
Ми були вдома, сиділи всі в залі. Вимкнулося світло. І задзвонив телефон. Телефон лежав на кухні на холодильнику. Я туди вискочила, а найменший пішов за бабусею. І тут пролунав вибух. Полетіли осколки в кухню, в спальню, був пробитий манеж, пальці, живіт. У животі дірка була така велика.
Як переселенцям нам дуже важко. Дуже важко знайти квартиру, тому що не кожен пускає. Загнані, нікому не потрібні. Єдине, що у нас є, це допомога людей. Усім велике спасибі. Допомога Фонду Ріната Ахметова – величезна, особисто йому величезне спасибі як від матері, від бабусі. А він дійсно людина. Більше у нас таких людей, напевно, в країні немає.
Я дуже хочу стати на свої ноги. Мені дуже хочеться вийти з електрички самій. Щоб не з ось цими ходунками, чи з чиєюсь допомогою. Мені хочеться встати і вийти до своїх людей просто як... Я намагаюся, я дуже стараюся.
Чого б я хотіла? Миру на Донбасі, миру в своєму містечку. Сісти в електричку і просто приїхати додому до свого рідного містечка, на свою вулицю, до своїх людей, у свій будинок, зайти в свою квартиру. Ось це все, що я хочу зараз.
.png "«Приїхала з двома сумочками до Білозерського»")
.png "«Світло у нас пропадало, бо бомблять»")
