У нас коридорчик маленький. По цей бік була комора, а по інший – сарай. Війна почалася, стріляли. Від хвилі, від цього всього земля тремтіла. І почала відходити стінка. У 2014 році нічого не робили, тому що грошей не було. А в 2015-му вже не можна було терпіти. Ми його зробили, і знову почалося – почало лопатися.
До 2015 року ми все купували. Думали, та ну, що гроші? Купували ванну, унітаз, бойлер. Хотіли провести воду. У нас немає води, взагалі криниці навіть. Ми до сусідів ходимо до криниці, беремо. Думали собі зробити свердловину. Ну, а з такою ситуацією довелося відкласти свердловину...
Дитина говорить: «Мам, коли ми на море поїдемо?» А яке море, якщо грошей немає? І куди їхати? Страшно. Ось завтра вона збирається їхати в Соледар. Їх від школи везуть. У січні хотіли їх відвезти в аквапарк у Харків від школи теж. Але діток мало назбиралося. Квитки на дорогу 1 100 гривень коштували. Не поїхали. А це ось завтра їх будуть везти. Нехай хоч туди з’їздить, подивиться. Тут у нас нічого немає.
У нас одна школа тільки тут. Два магазини продуктових і два магазини госптоварів, і все. Колгосп ще, але тут немає жодної корови. Все повирізали.
У нас води немає в селі. Вода питна привізна. Нам возить воду трактор раз на тиждень, щопонеділка. Сміття раз на два тижні збирають у нас. Ми нікому не потрібні, забуте село, повністю забуте. Безробіття, зараз нереально кудись влаштуватися.
Дуже змінилося все під час війни. Всі стали злі. Психіка у всіх порушена. Навіть у дітей наших порушена психіка. Це дуже важко. Некерованою людина стає. Дочка може і нагрубити, раніше не була такою, зараз дуже змінилася. Повинні люди всі зблизитися, всі бути дружними, а тут навпаки, люди дуже злі стали, агресивні.
.png "Він був справжній герой")
.png "Привезли Катю додому, поховали в садку")
.png "Імена")
