«Після поранення дочка дуже боїться»

Мама Наталя Коломієць:

Було тихо. Вже звикли до тиші всі. А тепер почалися знову обстріли. Найчастіше ввечері вони починають стріляти, нечасто, але стріляють. З чотирнадцятого року триває це. Діватися нікуди. Куди ми поїдемо? Робота, житло – все вдома. Так і живемо. Головне не панікувати, коли обстріл, і вчасно сховатися.

Важче стало. До війни ходив спокійно, нічого не боявся. Тепер усі в напрузі, бояться. Коли ти вдома, то як би трішки в безпеці, а коли на роботі або Катя в школі, важко. Раніше вона не боялася, а після того, як влучив до нас снаряд, вона стала боятися.

Це було 17 листопада 2017 року. Дочка прийшла із школи, сіла їсти з бабусею. Десь 12-а година була. І впав снаряд у двір. Все повилітало, скло повилітало. Я була на роботі – вона в бабусі була. Сиділа за дверима, і прийшов туди весь удар, тому що снаряд впав саме за дверима в город. І хвилею дочку відкинуло. Вона впала на підлогу і бабуся теж.

Повилітали вікна, шифер порушився, сарай дуже постраждав. Там тварини були, постраждали. Гараж постраждав. Багато руйнувань, і в сусідньому будинку багато руйнувань.

Був хлопок. Я зателефонувала до тата, і тато сказав, що влучив снаряд у двір. Я приїхала одразу з роботи – мати будь-яка переживає ж за свою дитину.

Викликали швидку, звернулися в лікарню – і надали першу допомогу. Вона отримала поранення на великому пальці на нозі. Гематоми були у неї по спині, по руках синці були. Ну і нервовий стан. Раніше вона спокійна була, а зараз боїться, лікуємося. Її кололи, лікуємо. Згодом все повинно забутися. Головне, щоб не стріляли. Все забудеться.

Дівчинка:

Я прийшла із школи. Попросила в бабусі поїсти. Вона мені поставила. Я їла, і раптом прилетів снаряд. Хвиля була, і все. Я нічого не бачила. Ми з бабусею просто очі закрили, тому що була хвиля і пил.

Потім, коли пройшла хвиля, ми дивимося – весь будинок у пилу, вікна всі вибиті, двері вибиті. Бабуся мені сказала бігти у ванну і лягати на підлогу. Я не лягла, бо подумала, що там може скло буде або ще щось. Воно ж, напевно, впало. І я присіла.

Я знімаю чобіт, дивлюся, а на пальці крові багато. Не боляче було. Викликали лікаря, мені перев’язали і відвезли в лікарню. Там мені щось капали і теж обв’язали бинтом. У суботу я вже спала з мамою, і мені уві сні приснилося, ніби знову це сталося.

Увечері або вночі, коли всі люди сплять зазвичай, чутно, як стріляють. Я рахую до десяти, потім зітхаю – і мені начебто легше. Коли дуже стріляють, ми біжимо в підвал. Там вже не так страшно, як у кімнаті.

Мама:

Тоді вона ще не усвідомлювала, що це, а згодом почала нервовою ставати. Стала боятися. Спить зі мною, сама боїться спати. А коли в бабусі, вона з бабусею спить. Навіть вдома боїться сама залишатися. Страх є у неї.

Коли це все сталося, нам подзвонили зі Штабу Ріната Ахметова і пропонували допомогу. Ми своїми силами спершу обійшлися. А потім дали нам путівку в санаторій «Куяльник». Вони допомагають дітям забути все, що відбувається в них, і позитивні емоції отримати.

Тут тихо, спокійно, не стріляють. Дитина звикла до тиші, не хоче повертатися додому, бо там стріляють. Сподіваємося, що все буде тихо, спокійно.