Щоб виїхати з окупованого міста, Олена з чоловіком вигадали цілу легенду.

Ми жили в місті Мелітополь – я, чоловік і дитина. Працювали разом з чоловіком в ДСНС. Було мирне тихе життя, все було добре. Ремонти робили, планували своє життя. Дитина на гуртки ходила, в школу. Після 24 лютого, звичайно, все змінилось. Зі школи, гуртка довелось нам піти. Перевелись ми до міста Запоріжжя по роботі, бо не бачили сенсу працювати у Мелітополі. Там був тиск великий, двері вибивали в людей.

Кожну ніч приїжджав автомобіль – окупанти забирали сусідів без будь-яких підстав і пояснень.

Ціни підскочили страшенно, харчі стали дефіцитом. З ліками взагалі окрема історія – їх там немає можливості дістати. Ми вирішили не оформлювати дитину до російської школи. Загарбники погрожували, що будуть через це вилучати дітей із сім’ї. Ми переїхали до Запоріжжя і продовжуємо навчання в мелітопольській школі дистанційно.

На роботі ми не повідомляли, що будемо переводитись, бо людей з ДСНС змушували повертатись і працювати на своїх місцях. Росіяни прямо казали: аби не було картинки в Україні, що на окупованих територіях настільки все погано, що навіть ДСНС звідти їдуть. Вони говорили, що тут також повинен хтось працювати і гасити пожежі. Ми пообіцяли, що будемо продовжувати служити. Просто таємно зібрали речі і виїхали. Документи і все інше ми не могли брати, тому що була перевірка. До перевірки ми готувались – чистили телефони, і вигадали цілу легенду. Звісно ж, не говорили, що ми з ДСНС - сказали, що чоловік займається автомобілями. Вони все перевіряли, задавали питання про машини. Про мене сказали, що я домогосподарка, сиджу вдома з дитиною. Ми сказали, що їдемо на пару тижнів провідати родичів.

Ми пообіцяли їм повернутись. Вони сказали, що люди, які з Мелітополя виїжджають, брешуть і не повертаються.

Російські солдати абсолютно скрізь лазили в машині, піднімали килимки. Запитували дитину чи це правда, де батьки працюють. Вона все підтвердила.

Ми виїхали завдяки легенді, яку вигадали. Тих працівників ДСНС, які повідомили керівництво про свої плани виїхати, залякували і повертали  назад, говорили, що покажуть, як потрібно любити Росію. Ми подивились, як це відбувається, і вирішили так не робити. По тихому прийняли рішення, сьогодні зібрались і сьогодні поїхали. Просто не вийшли на зміну, і все.

Будинок наш зараз цілий, бо, слава Богу, Мелітополь не обстрілюють. Якщо є прильоти, то по місцях, які відпрацьовують ЗСУ. Руйнувань місцевих будівель немає.

Багато людей кажуть, що коли прокидаються і чують вибухи, знають, що це українці працюють по військовим, - лякатись не потрібно.

В нас там все поки що ціле. Як буде надалі - ми, звичайно, не знаємо.

Зараз ми в Запоріжжі винаймаємо житло. Спочатку винаймали в центрі, потім почались прильоти, і ми зняли житло подалі. Ми тут самі, без родичів. Коли так випадає зміна, що на роботі і чоловік, і я, дитина сама залишається. Вона навчається дистанційно: сама виходить на уроки, сама ходить на гуртки. Ми її записали на гуртки, щоб поверталась до нормального життя. На роботі все добре: нас перевели, нормально прийняли, працюємо на тих самих посадах, що і в Мелітополі працювали. Звичайно, чекаємо, що колись повернемось до Мелітополя на свої колишні місця.

Коли звільнили Херсон, я сподівалась, що Мелітополь буде наступним. Я мрію, що в наступному році ми вже будемо вдома. Хотілося б, щоб це було не тільки швидко, але й максимально акуратно. Місто Мелітополь густо населене, там дуже багато людей залишилось, які  проти росіян, але не в змозі виїхати. Когось не пустили. 

Наші друзі їхали після нас, і їх завернули. Їм довелось їхати через Крим в Грузію. Вони знайшли інший спосіб, щоб евакуюватись. Хтось повертався через Польщу. До першого листопада ще якось можна було виїхати, а потім ставало все гірше. Багато кого з хлопців молодих просто повертали. Мам висаджували з дітьми, навіть хлопчиків 16 років висаджували і казали повертатись в Мелітополь. Там дуже багато людей залишилось. Тож коли швидко зайти під час звільнення, буде багато розрухи. Не хочеться ще одного Маріуполя.