Ми жили в селі Невельське на Донеччині, але зараз звідти втекли. Я поїхала до Кривого Рогу до дітей. Під час обстрілів [у листопаді 2021 року] постраждало все селище, не тільки наш будинок. Наше житло відновленню не підлягає. Жили із чоловіком, у нас двоє дітей. Тепер разом із ним приїхали жити до дітей.
До початку війни у нас було чудове життя. Ми працювали в колгоспі, не думали і не гадали, що з нами може статися таке. Ми працювали, тримали господарство. Жили, як усі. Десь не вистачало, десь було більше, але не були голодні і не чули бомбардувань.
Вперше наше селище обстріляли 23 липня 2014 року. І потім помчало... Ми жили в підвалі. Потім забрали батьків у Кривий Ріг, а коли повернулися, будинок був порожній. Винесли усі.
Ми не могли виїхати із села. Магазинів не було. Нам привозили продукти як гуманітарну допомогу, і ми жили. Допомагали з вугіллям та брикетами. За рахунок цього ми виживали. Води та світла не було. Ми заправляли газові балони і на грубках готували їсти.
Хочеться мирного життя (зітхає) І все!
