Я весь час проживаю у Красногорівці, навіть під час війни нікуди не виїжджала. У мене чоловік інвалід третьої групи, є шестирічна дитина. Все було чудово, але на початку війни я втратила роботу.

Пам'ятаю перший день. Я була в пекарні, працювала у ніч. 11 липня 2014 бомбили Мар'їнку, і я все це бачила. Я працювала в Красногорівці, але це близько розташовані міста, тому все було чутно і навіть видно. Частково постраждав наш будинок. Міна впала прямо біля воріт. Дитині ще не було року. Поранило сусідів поряд.

Довгий час не було води, зараз вона є, але брудна і її неможливо пити. Газу немає, тепер доводиться топити вугіллям та дровами, які треба купувати. Ми живемо під Донецьком, у нас приватний будинок та лінія фронту проходить недалеко.

Це ненормально, коли виходиш із дитиною на город і свистять кулі. Або коли однорічна дитина падає на землю, а поряд бомбять. Перші слова дитини мають бути «мама» та «тато», але ніяк не «бах-бах». І він розуміє, що треба падати на землю, хоч його ніхто не вчив.

Було трохи легше, коли ми отримували гуманітарну допомогу. Я тільки народила, роботи не було і ще виплат не було на дитину, а чоловік отримував лише мінімальну пенсію. У нього третя група працювати не може, тому що у нього був інсульт. Ми отримували продуктову та грошову допомогу.

Мрію, щоб закінчилася війна і настав мир, щоб я не боялася водити дитину до школи, коли вранці так бомбардують, що чути навіть у приміщенні. Відводжу дитину, їду на роботу і боюся, бо до школи було влучення та зруйнували половину будівлі.