Онучка Ольга Ісаєва:
Я не знаю, звідки і куди воно прилетіло. Ми були в будинку. Упало воно за дорогою. Добре, що ми були в іншій спальні, у якій у нас немає віконець. Прокинулися від сильного вибуху. Посипалося скло.
Те, що бахкає, ми вже звикли, а тут сильний такий гуркіт. І посипалися наші всі віконця. Тріщина від самого фундаменту пішла. Вікна вилетіли одразу. Побило вольєр. Собаку вбило. У стіні дірки. У сусідки побило шифер. У нас, мабуть, завдяки дереву залишився хоча б шифер цілий.
Сподіваємося на те, що воно хоч якось заспокоїться, що ми зможемо хоча б вікна поставити, будинок стягнути елементарно. Ми перед тим, як все почалося, почали будувати – у нас була велика кімната в будинку. Ми зробили ще три кімнати і планували це все штукатурити, якось до розуму доводити. А тут почалося ось таке. Одні дірки.
Додому хочеться. Бабусі бабусями, а жити хочеться все одно окремо. Все-таки, своя сім’я.
Перебралися ми сюди 12 лютого 2015 року, тому що в нас перед будинком упав снаряд. Вбило собаку, розбило весь вольєр, вилетіли всі скельця. У нас три вікна в будинку – і всі три вилетіло. У нас триквартирний будинок. І там тепер із трьох сімей не живе жодна, тому що жити неможливо. Будинок розійшовся. Вікна не поставиш, бо цей будинок треба спочатку нам стягувати. Але цього ми поки робити не будемо, тому що невідомо, що далі буде.
Бабуся Сілаєва Марія, 85 років:
Я народилася тут і живу весь час. Ту війну пережила, але та війна не така була страшна, як оця.
Як ніби у дворі в мене так бахало і розліталися осколки. Осколки знаходили. Якби не дерево, так у хату влетіли, а то у дерево повстрявали. Це тихий жах. Я передати не можу. Із такого стріляли, що я зроду не бачила. Летить куля страшний, освітлює все на світі.
І тут влучали снаряди, не порозривались, через дорогу. Страшний суд. Господи, хоч би скоріше вони вгамувалися, щоб ми спокійно жили, щоб лягати спати, не боялися, що будуть стрілять уночі.
Ольга Ісаєва:
У нас старший син Саньок дуже сильно злякався, коли в серпні був обстріл. Він дуже злякався і став агресивним таким. Він реагує дуже агресивно на все. Кажеш йому: «Саньок, так не можна», а він починає ще більше кричати. Його чіпати не можна абсолютно.
А дочка Раїса нічого, нормально перенесла бомбардування все. Слава Богу, нічого з нею. А Санька треба тепер до психолога вести, щоб якось заспокоїти.
Вони бігають, граються. Буває навіть якщо далеко десь бахкає, то вони бігають, граються, вже не реагує. Спочатку лякалися, а зараз вже ходять: «Мамо, бахкають». Раніше бігли, боялися, а зараз нормально. Ми вже звикли до того, що іноді буває, що бахкає. Ми практично на це не реагуємо. Коли починається сильно дуже голосно, тоді так.
Два дні тому було дуже голосно. Добре, що хоч у нас ніде не приземлилося. Ми сиділи тут тихесенько і молили Бога, щоб воно сюди не прилетіло. У хаті сиділи, у кімнаті. Тільки сідали на підлогу, пересиджували. Це бабусин будинок. Ми сюди переїхали.
Підвалу в нас немає, є гараж, і в гаражі яма оглядова. Сиділи у ямі, і там у нас кімната є одна без вікон. Води в нас немає, а так в принципі світло є, газ у нас є.
Проблема в тому, що дуже голосно буває стріляють, але незрозуміло, звідки і куди. Слава Богу, сюди не прилітає. Газом зараз ми дуже не топимо, тому що в нас немає таких фінансів. Топимо дровами. Дров взяти ніде, а купити – сюди не дозволяють привозити. Треба тільки своїм транспортом везти. Напиляли тут біля села, нам голова дозволив, трохи напиляли. Я думаю, що на зиму вистачить. А як далі буде, час покаже.
Чекаємо і сподіваємося. Нам потрібно в садок, нам потрібно в школу. В город не навозишся, тому що зараз бензин недешевий і треба дуже багато грошей. Мені на роботу виходити, куди я їх? Мені треба, щоб вони ходили в садок.
.png "Імена")
