«Я присів біля пральної машинки, голову закрив руками»

Бабуся Олена Григорівна Шевченко:

У лютому, шостого лютого – рік, як я не була вдома. Дітвора їздила, а я не була. У нас дрова зложені були. А воно як дало між ними, весь ріг будинку скосило осколками. Нам як дало в хату – у хаті двері були відчинені, і всі вікна моментально, за секунду повибивало. Якби не дрова ті довгі, тут би й хати не було.

Дочка сама забивала все, укріпляли. Думали, що будемо тут жити. А воно як дало вдруге! А другий раз паркан, труба така товста була – і скосило. Снаряд там упав. Навпроти хлопець Павлик, він, мабуть, 61-го чи 60-го року народження. Убило хлопця, вбило. І нас би вбило, якби трохи нижче, якраз би по головах, що доньці, що мені.

У мене дало, мабуть, на сідничний нерв, я не можу ні ходити, нічого, і лежати навіть не можу. І так існуєш. Живемо в онучки.

Онучка Наталія Єфімова:

Четверо дітей тут у нас і п’ять дорослих. Зрозуміло, що там не можна залишати ні бабусю в такому віці, ні дитини, якій ще рік тільки. Тому потрібно було одразу забирати.

Навпроти будинок постраждав дуже, там дядька нашого рідного вбило, тому забрали одразу. Там не було рішень чекати чогось. Благо, будинок великий, можна дозволити. П’ять житлових кімнат, усім місця вистачає, слава Богу.

Правнук Віктор Єфімов, 15 років:

Щоб не стріляли головне, щоб будинок зробити той, щоб нормально бути. Дев’ятеро людей в будинку, не дуже де нагуляєшся, настрибаєшся. Ваня з Віталієм, вони ще маленькі. Чекаємо найголовніше – миру й добра.

Я вдома був, лежав, телевізор дивився. Тут світло пропало. Чую – починає щось падати, шибки дуже починають трястися. А біля мене саме моя сестра проходить маленька. Я її на руки й одразу в коридор.

І тут тітка забігає. Тільки в кухню заходимо – і як впало! Скло все повилітало. Я присів біля пральної машинки, голову закрив руками.

Коли сидиш вдома, як з горба почнуть стріляти, так сильно шарахає. Аж вікна, люстри – усе трясеться. Світло відключають. Без світла тиждень сиділи, теж не дуже було нормально. У школу не ходили тиждень цілий.

Бабуся Олена Григорівна Шевченко:

Як бахкали тут, так не знали, у який куток бігти. Ми вдома і в підвалі були. Як почнуть бомбити, отак хата ходором ходить. Я вже ходила і Богу молилася. У підвал заліземо, закриємось, а що там? Що в підвалі? Як бахне на підвал, присипає і все.

Правнучці рочок був. Це вже зараз два рочки. А то був один, і вона каже: «Дядя бухка». І зараз інколи згадує.

Найголовніше, щоб перестало, щоб не було війни. Не буде війни – буде мир.