Тут було красиво, затишно. Усі жили дружно, усі один одного знали. І зараз усі з усіма так і спілкуються. Усі хотіли б жити в одному селищі і однією великою родиною.
Ми тут всі народилися. Тут жила наша бабуся, ми з дитинства в бабусі жили. Потім трохи пожили в Донецьку, знову повернулися. І вже в Пісках жили, одружувалися і діти народжувалися.
Мама в магазині тут працювала. Я спочатку в радгоспі працювала. У школі тут навчалася. Ходили на танці разом, дружно завжди було. А зараз розкидало всіх по всьому білому світу. Хотілося б з усіма зустрітися і жити знову всім разом в одному селищі.
Приватний сектор, сільська рада, магазин і кафе раніше було, другий магазин там далі. Тут ми жили до війни. Була квартира наша, моїх батьків, брата й наших дітей. З 18 липня 2014-го року як поїхали, один раз тільки приїжджали речі забирати.
Було в Пісках раніше все по-іншому. А тепер тут все розбите й немає нічого.
Жили дружно, збирали, накопичували. Висів килим, стояв плазмовий телевізор, стінка стояла, диван, холодильник, морозильна камера. А забрала я всього лише пральну машину.
Плакати вже набридло. Будемо тепер жити по-новому. Збирати, накопичувати на нове. Хотілося б повернутися сюди, звичайно, жити, але нікуди.
Не знаю, як далі жити, як далі бути? Живемо поки в Димитрові, а там буде видно. У садок ходимо, працюємо потихеньку. Допомагаю в Гуманітарному Штабі. Нам би хотілося, щоб у нас було наше житло, щоб закінчилася війна, був мир. Щоб ми всі працювали, і життя йшло, як і раніше колись.
.png "«Приїхала з двома сумочками до Білозерського»")
.png "«Світло у нас пропадало, бо бомблять»")
