Тесля Валерія, 10 клас, Охтирська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Олефіренко Світлана Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Одне-єдине слово, що перевернуло нашу історію, забрало тисячі життів і наповнило очі українців нестерпним болем. Мабуть, ніхто не замислювався над тим, що саме нас стосуватиметься цей жах. По-іншому не назвеш — це суцільний жах. Я не розумію, як таке могло статися, як у XXI столітті через імперські амбіції політичних лідерів можуть бути погублені дитячі мрії, а душі й тіла — скривджені кулями.

Чому саме українська земля протягом вікової історії  потерпає від утисків, постійних посягань на територію?

До 2022 року ми не уявляли, як можна щомиті втрачати найрідніших. Ми ставилися до всього як до належного, нам було просто байдуже на життя. А тепер, коли ти сидиш у бомбосховищі, а над головою летять ракети, каби, дрони, усвідомлюєш, що життя й рідні є найважливішими. Я пишу це есе, щоб поділитися з вами власним досвідом і розповісти, що прийшлося пережити мені. Все розпочалося о 6 ранку 2024 року. Тоді два мамині слова змінили моє життя назавжди: «Розпочалася війна», — сказала вона. У той момент я усміхалася й подумала, що це просто жарт, адже це було неможливо.

Мені знадобилася хвилина, щоб прочитати новини і переконатися, що це тепер українська реальність. У цей момент я відчула паніку та страх. Зараз можу стверджувати, що тоді я ще не усвідомлювала, які насправді ці слова на смак.

Ніхто не вірив, що війна — це серйозно. Тато і мама просто пішли на роботу, а мене з братом завезли до бабусі. Пам'ятаю, що ми сиділи на дивані у вітальні, і в один момент пролунав вибух! Потім ще один, і ще... Мені вперше в житті стало страшно не за себе, а за маму, за тата, які залишилися десь на роботі, за брата, який перелякався від всього цього, і за свою країну. Через годину за нами приїхав тато. Їхали ми дуже швидко: всюди були військові, тому було складно кудись потрапити просто так. Будучи вже вдома, почали облаштовувати підвал. Тато сказав зібрати необхідні речі, бо в найближчі дні ми будемо ночувати в підвалі.

Мене ця ідея зовсім не приваблювала, адже на вулиці холодно, а в підвалі — постійна сирість. Але діватися було нікуди; це було неоскаржене рішення.

Складно передати в 600 словах, як було страшно й важко. Підвал був зовсім не тим місцем, де я хотіла б прокидатися й проживати свої дні. Постійно вночі літали над містом ворожі бомбардувальники, земля здригалася й гула від вибухів снарядів, бомб, ракет. Ми прийняли рішення виїхати за кордон. 

Саме в свято 8 Березня ми сиділи на вокзалі з валізами. Тато залишився в Охтирці, а ми повинні були їхати одні.

Поїздка була нестерпною: сотні людей виїжджали, потяг був переповнений. Далі їхали автобусом, де нам прийшлося сидіти просто на підлозі, адже всі місця були зайняті. Провели ми за кордоном рівно пів року. На початку було нелегко: нова країна, нові люди, усе моє життя залишилося в Охтирці — мої друзі, рідні, мій дім. Було складно пристосуватися, але нас гарно прийняли, дуже допомагали всім, що тільки потрібно було. За це я дуже вдячна, тому ми швидко звикли до нового місця проживання. 

Як тільки все затихло, ми повернулися додому. І саме тепер я можу сказати, що ніде так не тепло на душі, як вдома.

Минуло вже  майже два з половиною роки,  зараз ми всі звикли до того, що відбувається. Страшно до такого звикати, але нікуди не дінешся від цієї реальності. Уже майже 1000 днів триває війна, і за ці дні ми осмислили дуже багато, але якою ціною? Особисто від себе можу додати, що війна повністю змінила мене. Я стала серйозною, відповідальною й тепер не відкладаю речі, що можна зробити зараз. Саме війна мене навчила йти попри все до своїх цілей і не здаватися, як не здаються наші воїни на фронті. І тепер, у свої 15 років, я відчуваю себе сильною особистістю й вірю, що ми вистоїмо й покажемо всьому світу, яким насправді є український народ.