Дядюк Віктор, 11 клас, Гімназія імені Володимира Малика Лубенської міської ради Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маринич Світлана Карпівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Минуло  1000 днів із початку повномасштабної війни в Україні. Ця війна , а саме її початок, були дуже несподіваними для мене й моєї сім'ї. До 24 лютого 2022 року я навіть і уявити собі не міг, що в нашій країні почнеться війна. Перший день війни був дуже швидким. О пів на п'яту ранку ми прокинулися від дрібних пострілів. Спочатку я подумав, що це якісь підлітки пускали феєрверки, але після тяжкого й гучного вибуху ми вже через 15 хвилин стояли вдягнуті із зібраними речами біля дверей. Виявилося, що люди теж чули вибухи, бо такої кількості машин я ще ніколи не бачив. 

Ми пробули в Харкові приблизно 20 днів, а потім не витримали й поїхали до родичів у Полтавську область. Виїхали з Харкова, тому що 5 березня о 22:43 біля нас влучила ракета.

Це була остання краплина, бо до цього ми все ж вірили, що все припиниться. Пам'ятаю, що в магазинах взагалі нічого не було. І без усяких перебільшень я ніби потрапляв у якісь постапокаліптичний фільм. Після нашого переїзду більше з нами нічого серйозного не траплялося. Через декілька місяців стресу все ж таки ми зрозуміли, що треба починати жити більш-менш нормальним життям. Люди поступово почали забувати усі жахіття, починали нові справи, нове життя. Але дещо в людях змінилося.

Я пам'ятаю, з яким жахом ми дивилися на відео вибухів, новини, смерті людей, а зараз ніби це стало в порядку речей. Напевно вже звикли ми до цього. До смертей, горя, руйнацій, жахливих і тривожних новин. І це по-справжньому лякає. 

Мій шлях, на щастя, видався вдалим і без втрат, але якби так було з кожним. Ця війна дуже особлива. Може, я так кажу, бо тільки її я відчув на собі? Може, і так, але я точно знаю, що саме в моєму житті вона не більше, ніж звичайне випробування. Випробування, яке змінило й буде змінювати мене й робити сильнішим. Не дарма є така істина: “Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими”. Звісно, є люди, доля яких набагато трагічніша, ніж моя, але так було й буде завжди. Долі людей, це ніби білети. У когось золотий, у когось звичайний, а у когось - чорний. У них немає творця, але є власник. 

Ми нічого не можемо з цим зробити. Тільки прийняти усе, як є, і намагатися весь час перевершити себе. Перемолоти, спалити, знищити себе минулого й теперішнього й створити нового себе. Ось усе, що ми можемо й маємо зробити. 

Тому можу сказати, що в нашому світі багато жахливих подій, злих людей, але все колись закінчується і це дуже важливо усвідомити. Навіть після найтемнішої ночі настає світанок. Щоб не підкинула вам доля, приймайте цей виклик гідно й сподівайтеся, сподівайтеся та вірте в себе та свої сили!