Швайка Кіра, Запорізький електротехнічний фаховий коледж Національного університету «Запорізька політехніка»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Верба Тетяна Юріївна

"Подія, яка змінила все. Сила допомоги"

У кожної людини є моменти, які залишають слід не лише в пам’яті, а й у серці. Для мене такою подією стала звичайна, на перший погляд, допомога, але вона змінила моє бачення світу, людей і себе самої.

Це був складний період: я почувалася виснаженою, розгубленою, ніби життя втратило фарби. Я мовчала, а серце кричало про допомогу, хоч не хотіла цього визнавати. І тоді зовсім несподівано з’явилася вона — подруга, яка побачила те, чого не бачили інші. Вона не ставила зайвих запитань, не засуджувала, просто була поруч — і цього вистачило, аби я знову почала дихати на повні груди.

Я зрозуміла: допомога — це не лише дія, а стан душі, і лише той, хто пройшов через біль, по-справжньому вміє підтримати іншого.

Український філософ Григорій Сковорода, який за життя побував у багатьох місцях, подорожував і навчав грамоті дітей і дорослих, мудро зауважив: «Шукаємо щастя по країнах, по місцях, по палацах, а воно всюди і завжди з нами». Часто нам не вистачає цього розуміння, що щастя завжди з нами, але у нашій метушливій реальності ми не помічаємо його. Я вперше відчула, що щастя — це підтримка, яка приходить саме тоді, коли здається, що її вже не буде, коли не чекаєш.

Мені не довелося довго пояснювати, що зі мною, бо іноді мовчання промовистіше за тисячу слів.

Ми просто сиділи на кухні, пили чай, і я відчувала: мені дозволено бути слабкою, але це не означає, що я зламалася. Тоді згадалися слова Лесі Українки: «Ні, я жива, я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає…». Я зрозуміла, що допомога не просто повертає до життя — вона пробуджує в тобі силу, яку ти в собі сховала. А може й не очікувала, що вона є.

Як легко втратити довіру, впевненість у власних силах, коли перед твоїми очима несправедливість і жорстокість війни, коли не впевнений, чи буде у тебе і в близьких тобі людей завтрашній день, коли боротьба зі стресом перетворюється на боротьбу із самою собою.

З того часу я інакше дивлюся на людську вразливість. Ми іноді потребуємо підтримки — незалежно від віку, статусу чи сили духу.

І допомога, навіть невеличка, — це як міст, що з’єднує душі. Іван Франко закликав: «Поступай, як думаєш, а думай, як належить». Допомагати — це не просто жест, це вияв справжньої людяності, усвідомлений вибір. А ще — це велика відповідальність.

Тарас Шевченко наголошував: «Раз добром нагріте серце — вік не прохолоне». Момент, коли зігріли моє серце теплом розуміння й співчуття, я запам’ятала назавжди як світло в темряві: хтось доторкнувся до мого болю з добром — і серце почало гоїтися.

А потім було болісне розставання з хлопцем. Я думала, що впаду і не зможу більше піднятися, так важко було на душі. Знову той самий біль, знову відчуття, що світ розсипався на дрібні скляні уламки. Але цього разу я не закрилася, бо дозволила собі плакати, кричати, бути слабкою. І знову побачила, як люди, від яких я навіть не очікувала підтримки, пропонували мені допомогу, підставляли плече, щоб не полетіти у прірву негативних емоцій.

Одна подруга просто прийшла з кексами та гарячим шоколадом, інша — взяла мене на прогулянку в парк, де ми мовчки слухали шум дерев, звуки природи, дивилися в неозору глибину неба. Вони не намагалися «виправити» мій біль — вони просто були поряд.

У той нелегкий для мене час я зрозуміла ще одну річ: іноді найбільша допомога — це дати людині відчути, що вона не одна, що навіть у найчорнішій темряві знайдеться хтось, хто скаже: «Ти виживеш. Я з тобою».

Відтоді я намагаюся бути такою людиною, що не боїться подати руку допомоги, яка не питає «чому», а просто каже: «Я поруч».