Ми проживали у Херсонській області з родиною. У мене двоє дітей - дівчинка і хлопчик. Я працювала у дитсадочку вихователем. Чоловік працював на заводі майстром. 

Напевно, перший день повномасштабного вторгнення я ніколи не забуду. Була велика паніка, сльози, нерозуміння: що робити, куди бігти. 

Найважчим було зберегти дітей, коли ми ховались у підвалі від обстрілів і коли виїжджали з Херсонської області до іншого міста. 

Найбільше шокували російські окупанти, які жили у нашому селі як у себе вдома, розпоряджались нашим життям. Нам довелося покинути рідну домівку, покинути батьків, які залишились в окупації. 

Світла і ліків у нас не було. Крамниці відразу зачинилися, тому що поставок із Херсону не було, люди виживали тим, у кого що було. Ми ділилися одне з одним, хто що мав, давав сусідам. Хліба у нас не було. Люди пекли хліб, роздавали тим, у кого його не було. Світло було відсутнє, ми мали генератор. Телефони заряджали у нас всі, хто міг. 

У родині ми стали більш згуртовані, підтримуємо одне одного. 

Відкладали евакуацію, бо не хотіли покидати батьків і рідне село. Останньою краплею для виїзду стало хвилювання за дітей, постійні обстріли, відсутність медикаментів і продуктів харчування. 

У нас не було зеленого коридору, тож ми виїжджали на свій страх і ризик власною машиною. Найважчим було проходити блокпости: орки передивлялися речі, дивилися наші телефони, перевіряли документи. 

Ми поїхали у Кривий Ріг до родичів. Мешкаємо ми окремо, винаймаємо квартиру. Діти навчаються у школі. Я маю роботу. 

Наше життя перевернулось із ніг на голову: ми змінили місце проживання, діти - школу, з нами поряд немає рідних. Діти дуже лякались гучних звуків. Підтримка одне одного - це найкращі ліки від психологічних проблем. 

Сподіваюсь, що я прокинусь одного ранку, відкрию новини і прочитаю, що війна закінчилась. Вірю, що повернемося додому до своїх рідних і близьких. Своє майбутнє бачу у своєму домі поряд з дітьми і рідними. У нас дуже згуртована родина. Головне, щоб усі були щасливі і здорові.