На початку війни селище дуже бомбили, і працівники інтернату вимушені були рятувати підопічних
Ми тут, у селі Лимани на Миколаївщині, першими потрапили під обстріл. Моїй мамі 80 років, сину - 21. Невістка молода, 17 років. Чоловіку моєму - 70, у нас велика різниця у віці. Ніхто з нас не виїжджав. Усі обстріли відбувалися в нас на очах. Танки по селу їздили. У мене сльози навертаються через те, що нам довелося побачити.
24 лютого я прокинулася о пів на шосту ранку, і щось як бахнуло! І така була заграва! Я чоловіка спитала: «Це війна? Чи що воно стріляє?» О сьомій ранку йшли на автобусну зупинку – і промчав реактивний літак. Я аж біля паркану присіла. Думала, що в нас стрілятимуть. Потім пішла на роботу. Люди, у кого діти маленькі, відразу виїхали.
Я в інтернаті підлоги мила, а потім працівники виїхали з дітками – і стала санітаркою. У нас 150 чоловік підопічних. Перший обстріл, коли нас бомбили, ми витримали. Підопічних тягали в підвали. Дуже було страшно. А вдома ховалися під курятником.
Це було жахіття. І танки по вулиці їздили, і чого в нас тільки не було… Солдати їздили. Ми й поранених бачили.
І до сьогодні в нас хлопці стоять. Мій молодший син займається ремонтом машин. Він сам навчився. Біля мене тепер багато військового транспорту. Моя дитина допомагає військовим.
Дуже приємно мене вразила наша староста. Це Людина з великої літери. Вона нікого не залишила в біді. У нас два села дуже великі. На той час у селі залишилось 187 чоловік, і староста нам через волонтерів усе постачала. Не було світла два дні, без газу ми були тиждень. І староста постійно добивалася, щоб люди, які залишалися в селі, були з усіма благами. Дякуємо їй. Магазини в нас не працювали, та й взагалі, нічого не працювало. Але хліб нам постачали, пайки давали. Зі світлом ми були і з газом. Ми не виїжджали і на власні очі все бачили.
Люди з’їжджаються в села. Потроху почало щось працювати. А я без роботи. Інтернат розбитий. Завод, де син працював, теж.
Ми без коштів залишилися, а за світло і газ платити потрібно. Дай, Боже, щоб не повернулось те, що тут коїлося. Хай би діло йшло до миру – і ми виживемо.
Моє бажання – щоб настала перемога, щоб мої діти і онуки війни не бачили. Щоб була робота і діти могли забезпечити свої родини. У сина розбило хату. Ми купили їм житло, і прямо туди був приліт. Ми всі разом жили, а потім вони поїхали, бо двоє діток. Зараз повернулись додому. Коло мене менший син із невісткою живуть, тому що немає роботи. Тепер квартиру взяли, а ми нічим не можемо допомогти. Шифер дають, але всередині також роботи вистачає. Я хотіла б, щоб настав мир, і в них була робота. Щоб усе працювало, щоб вони могли себе забезпечити і своїх дітей. Наразі дуже важко, бо роботи немає.
