Ми з Маріуполя. Дуже постраждали. У мої 74 роки мені тяжко щось говорити. Сім’я була, але стала в два рази менше. Чоловіка забрали російські солдати, був обстріл - і він загинув. Квартиру нашу розбило. 

Ми другий раз по світу ходимо. Онучка пішла в ЗСУ - каже, що хоче їх бити, але її ще не підпускають на передову. Вона дуже вмотивована. Правнучка ще є в мене, і все. Зараз я проживаю в Ірпені - тільки місяць назад нас поселили в модульне містечко.

На другий день війни біля школи в нас у дворі впала дуже страшна бомба і все вилетіло в чотирьох домах. 

Ми тільки встигли спуститися в підвал, посиділи до ранку. Піднялися, а там - нічого живого. Потім приїхала моя знайома, відвезли нас далі. Ми посиділи в підвалі декілька днів, і туди прилетіло. 

Поліція нас вивезла у філармонію. Вирватися ми не могли. Потім приїхав якийсь волонтер і сказав, що тільки дітей вивезе, ніяких старих, нікого більше. Він взяв 17 дітей, і мене як супровід. Чоловік мій сказав, щоб виїжджала. Ми виїхали, а чоловік залишився з сусідом. Я ще два тижні була в Бердянську, а 25-го числа мій сусід зателефонував і сказав, що вони вирвалися, а чоловіка залишили, бо не було місця.