Мене звати Ольга Володимирівна. Коли війна почалася, я була вдома, оскільки було всього лише 5:00 ранку. Моя сестра з Києва зателефонувала мені і сказала про початок війни, але або я, ані мій чоловік не могли цьому повірити.

О 6.00 ми почали збиратися на роботу, о 7.00 прокинувся син і почав збиратися до школи. Донька в цей час навчалась в Києві і була там (з-за стресу в неї почалися проблеми зі здоровям - епілепсія).

В обід почався жах – люди скуповували все, що можна, аптеки пустіли.

25 лютого донька з сестрою, тіткою, братом, кицькою та собакою поїхали на захід України. А 26 лютого сестру з донькою забрали волонтери в Чехію.

В березні в наше місто Дніпрорудне зайшли російські солдати, хоча наші чоловіки самостійно організували оборону міста, при цьому зброю ніхто не дав. Терпіли ми ворогів до червня (в мене була робота, я викладач). А в червні ми почали виїзд. Їхали ми довго, важко, з перевіркою документів, телефонів, допитами. У мене забрали робочий ноутбук, на якому я працювала. Але проїхали ми цей жах, і в Камянському, де ми вже нарешті зустріли ЗСУ, син запитав: "Мама, а можна я потисну руку солдатам?". У всіх людей виступили сльози на очі.

Потім було Запоріжжя, Київ, Чехія і знову Україна, село Колочава, з 25 серпня 2022 р і по сей день.

Найбільші труднощі – відсутність ліків, продуктів харчування. Але якщо вони і зʼявлялись, то були за шалені гроші (цукор, дріжді, сіль, уксус – по 100 гривень кожен товар).

Шокувало, що були люди, які радо зустріли ворога, шокували ціни та шокував той, хто перший виїхав і почав писати погрози, що той, хто залишився в окупації, той зрадник, а хто виїхав – герой і патріот.

Шокувала ще така історія: підлітки в телефонах прославляли Україну, хтось їх здав і дітей забрали російські військові. Де їх тримали більше місяця, що там було, можна тільки уявити. Батькам дозволили носити воду, їжу та матраци і постільну білизну. Але коли хлопців звідти забрали, то вони ні з ким ні про що не говорили.

Була нестача їжі. За хлібом стояли по 3-4  години. Війна нас розʼєднала. Батьки та мій чоловік – в окупації, його не випустили, а я з дітьми – на заході України.

Вражає мене, коли не знайомі люди допомагали і допомагають. В Селі Колочава – чудовий голова села, Худинець В.І. який завжди приходить на допомогу, та родина Мелетів, які нас безкоштовно прийняли і до цього часу нас підтримують. Я працювала і працюю викладачем коледжу. Змінювати професію не планую, але коли не буде вистачати коштів, то прийдеться. А взагалі я люблю свою роботу.