Мене звуть Ірина Вікторівна. В той жахливий перший день війни я була вдома на окупованій території в Луганській області. Я готувалася їхати на шахту на роботу, коли мені зателефонував чоловік і повідомив, що нас бомблять.

Виїзд з окупованої території був надзвичайно важким, як морально, так і фізично. Я не мала можливості виїхати в квітні 2022 року, щоб поховати чоловіка, який загинув у Харкові. Мій чоловік був дуже доброю людиною, проходив через війну в Афганістані, і ця війна забрала його.

Уся моя сім'я була на вільній території України з 2014 року, і я все ще надіялася, що все повернеться до нормального, але... Було дуже важко покинути свій дім, свою квартиру, яку ми будували роками, а потім я виїхала з однією валізою.

Зараз я живу у Хмельницькому і намагаюся знайти квартиру, але ціни дуже високі, і багато власників не здають квартири переселенцям. Поки що мені не вдалося знайти житло, але я сподіваюся, що все обернеться на краще.

Мої онуки разом з невісткою виїхали в Німеччину. Ми дуже вдячні людям, які прийняли їх і дозволили жити безкоштовно протягом майже року. Мій син від самого початку війни захищає нашу рідну землю. Зараз я живу зі сім'єю молодшого сина.

Я ходжу в'язати сітки для наших захисників, і одного разу прийшов хлопець і почав обіймати всіх і казати "дякую". Ми запитали його, чи він військовий, і він сказав, що ні, він волонтер і знає, як це потрібно. Це було дуже приємно і зворушливо, аж до сліз.

До 2017 року я працювала в ДТЕК "Ровенькіантрацит" на шахті, а потім також працювала на шахті. Коли почали змушувати отримувати паспорти рф, я вирішила поїхати. Зараз я не працюю, мій син допомагає. Зараз я лікуюся від купи захворювань, але обов'язково знову працюватиму, коли поправлюся.

Вибачте, якщо десь є помилки, я дуже занепокоєна спогадами. Дуже важко звикати до нового життя. Я вірю, що все буде добре, і всі повернемось до своїх рідних домівок. Все буде Україна!